Минулого тижня мені вручили Премію імені Джеймса Мейса. Деякі тези, про які мені йшлося під час церемонії, на мою думку, достатньо важливі, аби викласти їх тут, у своїй авторській рубриці.
Отримати Премію для мене і честь, і несподіванка. Чому несподіванка? Премія передусім за публіцистику, за громадську журналістику. Моя ж спеціалізація — культура, кінокритика передусім. Мало того: багато років я був шанувальником чистого мистецтва. Пояснювана зворотна реакція на отруту соцреалізму, що просякала колись усе довкола. А втім, досвід кінокритика показав, що соціальність буває не тільки вульгарно-партійною. Бо кіно — це масове мистецтво, це виробництво, воно зачіпає мільйони людей. Чистим естетом тут лишатися неможливо.
Це в повній мірі стосується ганебної ситуації з Меморіальним центром «Бабин Яр» — саме за цикл статей і інтерв’ю на цю тему я відзначений Премією. Але, якщо строго, то основу для скандалу закладено ще тоді, коли нинішній художній керівник Центру Ілля Хржановський ступив на українську землю, аби знімати «Дау».
«Дау» — проєкт у певному сенсі знаковий. Певні пани приїжджають на територію, яку досі вважають підвладною собі, і, не гребуючи засобами, використовуючи «тубільців» як витратний матеріал, вправляються в мистецтві, дивовижно схожому на радянську в’язницю. Відмовка, яка насправді давно вже не працює: Хржановський «так бачить». А інші бачили, що на цьому проєкті (що дав, до речі, естетично сумнівний результат) коїлися мерзенні речі, про які вже багато сказано: і з обманом працівників, і з насильством щодо жінок, і з експлуатацією дітей, і ще казна з чим. Якщо людина робить свою роботу в кіні отак, то можна бути певним, що вона ті ж методи застосує і в інших галузях.
Тому, коли Хржановського запросили робити меморіал у Бабиному Ярі й він висунув свою ідею «атракціону на кістках», для мене це було водночас і обурливо, і, на жаль, передбачувано. Я не міг пройти повз. Висловився згідно з принципами. Така позиція коштувала мені стосунків з деякими колегами по цеху, переважно в Росії. Я, як і значна частина старших жителів України, маю ще якісь минулі приватні сентименти на схід від Хутора-Михайлівського. Але настав час обирати і колеги там обрали те, що обрали. А я обрав своє. Не міг інакше.
В Бабиному Яру стоїть сумнозвісний радянський пам’ятник. Єврейська письменниця й публіцистка Залця Ландманн, чий переклад книжки про Галичину недавно випустили в Чернівцях, називає його жахливим. Цей монумент абстрактним «радянським громадянам» — наочний символ політики московської влади, яка начебто «боролася з нацизмом», але свідомо замовчувала трагедію Голокосту на наших землях, так само як і замовчувала трагедію Голодомору. І що ми бачимо сьогодні? Приїжджає якийсь посланець з Росії та знову намагається поставити там пам’ятник. Тобто ми ходимо по проклятому колу? Ганяємося за власним хвостом? Як це пояснити?
Не знаю, хто що може зробити. Я роблю, що можу. Якби всі небайдужі робили те, що можуть, то, думаю, що в нас цієї проблеми не було б. Але це, зрештою, тема окрема, величезна.
А зараз хочу сказати кілька слів про Джеймса Мейса. Мені випало працювати в одній редакції з ним. І вже тоді він був абсолютно легендарною постаттю. Найбільше в його біографії вражає те, що він переїхав до України, коли в нас усе тільки починалося, коли ми самі не знали, яким шляхом підемо. Замість розвиненої американської демократії він обрав геть незріле суспільство, яке тоді не усвідомлювало ані власної гідності, ані глибини травм, йому заподіяних. І саме Мейс став одним з перших, хто вказав на ці травми, на ці колосальні перелами нашої колективної свідомості. Саме він мав мужність і талант говорити про це і на Заході, й тут — причому тоді, коли навіть в Україні тема Голодомору мало кого цікавила. Його формула «постгеноцидного суспільства» якнайвичерпніше характеризує джерело багатьох наших негараздів — адже тільки усвідомивши масштаби втрат, пережитих нами у недалекому минулому, ми зможемо нарешті мати потрібний нам проєкт майбутнього. Він казав: «Ваші мертві вибрали мене», і це не просто красивий вислів — він дійсно дав голос мільйонам замордованих комуністичною диктатурою.
Для мене ж основний урок Мейса полягає в тому, що без чіткої етичної позиції неможливі ані якісна журналістика, ані гідне вшанування пам’яті жертв наших лихоліть.
Тож я як українець безмірно вдячний панові Джеймсу за все, що він зробив для моєї — для нашої з ним — країни. І як журналіст я вдячний газеті «День», де працюю вже понад 20 років, за те, що маю можливість вільно висловлюватися й писати тексти, за які мені несоромно. Дякую.
