4 вересня 1965-го
Прем’єра в кінотеатрі «Україна». Вітальне слово бере директор кінотеатру Федір Брайченко. На сцені присутні Параджанов, Якутович, Миколайчук, Кадочникова, оператор Давидов, художниця по костюмах Лідія Байкова, директор картини Юр’єва. Юрій Іллєнко не заходить до кінотеатру, а чекає у сквері поряд. Співсценарист фільму Іван Драч — на показ запізнюється.
Слово бере Параджанов і каже, що йому, попри те що його фільм розуміють французи та аргентинці, радянські керівні органи не дають можливості випустити стрічку на екран, бо його не розуміє народ.
Після промови режисера на сцену виносять квіти знімальній групі, зокрема письменник Іван Дзюба, вручає букет художниці Лідії Байковій після чого підходить до мікрофона та мовить: «Наступила реакція 1937 року. Зараз в Україні ведуться арешти інтелігенції — письменників, поетів, художників».
У залі присутні журналіст В’ячеслав Чорновіл та поет Василь Стус, останній викрикує «Хто проти тиранії — встаньте». Деякі люди встають.
У залі з’явилася служба безпеки. Кінотеатр оточують чоловіки у цивільному, розпочинаються арешти. Ті, кого не арештовують, за словами Лариси Кадочникової занурюються у тривалу атмосферу страху.
Розпочинається двадцятирічна епоха цензурних заборон та арештів.
Із «Хроніки Національного центру ім. О. Довженка»
4 вересня 2015-го
Я готова була чекати в кінотеатрі «Україна» скільки завгодно Президента, який, як водиться, запізнювався на урочистий показ, бо знала, що фільм уже більш-менш реставровано, ось-ось полетять широким екраном легендарні червоні коні, зашумлять карпатські праліси, помчать дараби, затремтять трембіти. А ще, спостерігаючи за метушнею зосереджених охоронців, які пропускали гостей, довго длубалися в моїй безрозмірній сумці, я міркувала, що, мабуть, у такий час надмірних заходів щодо безпеки першої особи в державі не буває. Що все правильно, з’явиться Президент, буде, мабуть, якась церемонія нагороджень, а потім неодмінно розпочнеться серйозна розмова про стан нашого кінематографа, бо він таки жалюгідний. Столи, які перед показом накрили у фойє, були достатньо пристойні, викладені зі смаком, навіть вишуканістю, але без надмірностей, що було дивно в такі часи. Як пошанівок поважних гостей. Я не надто знаюся на таких церемоніях, завжди вважала, що вони зайві, але навіть ця частина, а ще червона доріжка на сходах кінотеатру, вечірні сукні наших пані вказували на те, що до цієї події ретельно готувалися. І це вселяло надію.
Гості нервували в очікуванні, я читала книжку і не надто переймалася часом. Я чекала дива.
Нарешті пішли документальні кадри дуже неякісної документалістики — хроніки створення фільму і політичних обставин, в які він потрапив потім. Ці кадри явно зняті нещодавно, але чому вони так стрибають, чому такий оглушливий звук, в якому важко розібрати голос Івана Дзюби, а не те що вдуматися? І чому камера лізе просто в рота цьому явно нездоровому чоловікові. Чому це зроблено так безцеремонно і некрасиво. В те, що не було на це коштів, — не вірилося, урочистості, пов’язані із 50-річчям виходу на екрани українського кіношедевру було розроблено постановою Кабміну №702 від 26 червня. Скажуть — погана техніка, некваліфіковані оператори. То не беріться. Зверніться до учнів Івана Іллєнка, до приватних фірм, які мають таку техніку. Надворі ХХІ століття. Уже згодом прочитала гнівливий коментар керівника Центру ім. О. Довженка, про те, що держава таки не виділила жодної копійки. Усе на голому ентузіазмі.
Те, що було потім, мене гостро вдарило казенщиною і затхлим бюрократизмом. Хоча треба віддати належне, промова нашого Президента була продуманою, всі акценти у ній були розставлені. Навіть історичні. Були згадані Володимир Хреститель і Ярослав Мудрий, Грушевський і Винниченко, дражливих імен, таких як Петлюра чи Степан Бандера у ній не було. Зупинившись на вікопомних подіях 1964 року він наголосив, що серед перших, хто підняв у цьому залі перед прем’єрою фільму «Тіні забутих предків» свій голос протесту проти політичних арештів в Україні були Василь Стус і Іван Дзюба, — вихідці з донецької землі. І про вирок Кремля режисеру незламному Сергію Паніну. І про нашу вдячність творцям цього фільму Івану Миколайчуку, Сергію Параджанову та Юрію Іллєнку. Були сказані добрі слова і на адресу тих, хто вишикувався поруч — Івану Драчу, Ларисі Кадочниковій, Мирославу Скорику. Те, що Президент стояв, — було правильно. Та геть неправильно, що поруч стояли уже немолоді люди, навіть при таких подіях усе ж треба враховувати вік і здоров’я. І вже геть неправильно було те, що при обміні репліками між бунтівливим Іваном Драчем та Президентом змазалася гострота проблеми, піднятої Драчем — а що робити з нашим українським кіно. Президент віджартувався. Потім кілька слів сказали запрошені гості. І неймовірна музика Мирослава Скорика. Оце власне й уся офіційна частина.
...Я ще й досі в полоні «Тіней». Дуже давно, ще в ранній юності я дивилася «Тіні забутих предків» у хорошому залі, на великому екрані, в кольорі. Потім тільки в телевізорі, в чорно-білому варіанті. Із російськомовною озвучкою. І навіть ця чорно-біла магія зачаровувала. Проте після кожного перегляду мене охоплювало невиразне почуття якоїсь непоправної втрати — фільм ніби даленів, чужів, віддалявся, забувалася неймовірна барвистість, многоквітність, якою переповнена оригінальна картина, вона тьмяніла, тахла у моїй пам’яті, а з нею щось невимовно прекрасне, дороге. І ось друге неймовірне потрясіння від повернення цього направду Великого фільму. Я ніяк не можу збагнути, як у тих роках, коли нам дітям забороняли колядувати, вдягати вишиванки, ходити до церкви, носити хрестики, міг з’явитися такий фільм. Із щедрівками, колядками, молитвами, іконами, а ще мольфарами, ворожіннями, складними і поетичними ритуалами українського побуту. Це зовсім не «поетичне» кіно в тому сенсі, як його багато хто сприймає. Це складна, багатошарова філософська медитація українського буття. Практично кожен кадр — дихає, промениться таїною, магією первозданністю. І неймовірна лемківська говірка — досконала, вишукана автентика. Знову і знову згадую, як раптом, коли я почула на Майдані над полеглими лемківську пісню-плач «Пливе кача» до мене прийшло відчуття, ніби над Майданом схилилися сиві верховини карпатських гір, я виразно почула золотий трепіт трембіт. Цю пісню кияни, харків’яни, донеччани сприйняли як свою. Чи було би це можливим, якби спершу не шелеснули в пам’яті великі «Тіні...» Чи був би взагалі можливим сам Майдан, українська незалежність, коли би в 50 років тому, тут, у цьому залі не кинули виклик Системі відважні борці за волю України. У неймовірних обставинах вони зробили неможливе.
А які зараз обставини? Невже ще гірші, ніж тоді, бо де ж тоді, хай не шедеври, хай просто думаюче українське кіно, наприклад, у Києві — одній із визнаних столиць світового кінематографа у ХІХ ст. на початку 20 років ХХ століття. Доки не відбулося одержавлення галузі.
У Стратегії Президента України 2020, оприлюдненої на початку каденції про кінематограф одним рядком — п’ять художніх широкоформатних фільмів. Для України на п’ять років, як на мене, надто мало. Проте, як на наш дірявий бюджет — хтозна... А може, за почином держави потягнуться меценати, візьмуться олігархи... Підключиться мистецька спільнота...
Я не очікувала, звісно, на ювілейному перегляді картини «Тіні забутих предків» науково-практичної конференції з питань розвитку сучасного українського кінематографа. Мені достатньо було би почути від Президента і міністра культури Кириленка, який вів цю церемонію, чіткого сигналу, що Президент, уряд усвідомлюють місце і роль кінематографа у сучасній інформаційній війні. Що недостатньо заборонити російську кінематографічну «бормотуху» в наших телевізорах, там має крутитися якісна українська кінодокументалістика, хороші художні фільми, в яких би осмислювалася наша історія і наша сучасність. І що в цьому напрямі робляться якісь серйозні кроки, бо справа одна з нагальних. І не втішаймо себе десятком хороших українських фільмів, які ми вважаємо шедеврами. Бо геніальність «Тіней...» знаємо не тільки ми, а й увесь світ. Така правда. Ми до небес захвалюємо чи не кожну українську картину, а проте в прокаті вони успіху не мають. І не треба все скидати на тупість глядача, бо фільмів має бути багато, на різний смак. І свого глядача воно має виховувати. Виховувати громадянина і просто багатогранну цілісну особистість. Так, як упродовж п’ятдесяти важких, складних, трагічних років це робив фільм «Тіні забутих предків».