Святковий тлум суне вечірньою вулицею. Від процесії відокремлюється кілька людей і підходить до гратчастих воріт у довжелезному, скільки ока вистачає, залізному паркані. Поруч з воротами — будка охоронця. З того боку — дорослий чоловік і добрий десяток дітей, один за одного дрібніших. Кельнці, у своїх кумедних карнавальних костюмах і перуках, спілкуються з ними жестами, бо ті ледь знають англійську, роздають солодощі і монети. Виявляється, сирійці. А за парканом — табір біженців. Чоловік знаками показує, що він тут уже чотири місяці. Діти посміхаються, раді і цукеркам, і увазі.
Йдемо далі. За парканом — білі збірні одно- й двоповерхові будиночки. Табір тягнеться й тягнеться, це величезна територія, ціле місто в місті. Нарешті доходимо до перехрестя. За поворотом — ще одні ворота з КПП, і в глибині двору видно інших дітей, що граються. Можна було би подумати, що це звичайний небагатий мікрорайон, якби не паркан, не ворота, не охорона.
Дивишся на цю малечу і намагаєшся уявити те, що вони пережили півроку, чи чотири місяці, чи, може, навіть тиждень тому. Ні, уявити це неможливо. Ніяк.
Але те ж саме, хай у менших масштабах, зараз коїться лише в парі сотень кілометрів від міста, де живуть мої батьки. І ракети зі снарядами вибухають одні й ті самі що в Україні, що в Сирії, й стріляє ними російська армія що тут, що там.
Маленька в нас планета. Тісний світ.
«Війна не рятує, війна ґвалтує», — кажуть мої ліві друзі.
Це так. Але від ґвалтівника інколи можна захиститися тільки зброєю.
Колись не буде біженців, бо не буде війн. Не буде війн, бо стане страшно їх починати. Я справді в це вірю.
Колись.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День». Кельн—Київ
