На минулому тижні в Малій опері відбулася прем’єра «Тичина, Жадан і Собаки». Режисеркою вистави виступила Вірляна Ткач.
Заявлене поєднання поетів виглядало привабливо, але втілення виявилося геть незбалансованим. Наскільки яскраво й переконливо виступив Жадан з гуртом «Собаки», настільки натужними, незграбними й пафосними були театралізовані вставки з читанням Тичини, який, слово честі, на таке не заслуговує.
Але саме зіставлення як ідея дійсно цікаве.
Збірку «Замість сонетів і октав», яку, власне, намагалася інсценізувати Вірляна Ткач, Тичина писав у 1918—1919 рр., коли влада в Києві мінялася дев’ять разів, коли спроби встановити державність закінчилися тотальним крахом, а справжнім володарем наших земель була війна. Розбрат, бідність і військова агресія залишаються головними небезпеками і зараз. За очевидної відмінності у формах та контекстах між Жаданом і раннім Тичиною виникають настроєві паралелі, в них обох є спільні мотиви. Поезія Сергія — це теж свого роду «замість сонетів і октав», ті ж обертони тривоги, ті ж образи розбурханої реальності.
Тичина зберіг своє фізичне життя, але помер духовно. Жадан опинився на волосину від загибелі під час сепаратистських заворушень у Харкові. Літераторам в Україні не велося легко ніколи. Але, можливо, вперше за всю нашу кручену, мов тюремний дріт, історію, їм ніхто не заважає писати. Писати про ще одне коло біди.
Місто в мальованих плакатах:
людина людину коле.
Читаємо списки розстріляних
і дивуємось,
що на провінції погроми.
Буде розмазане сонце
за плацкартним вікном.
Буде холерна яма,
залита вапном.
Буде криваве взуття
на жіночих ногах,
вимучені вартові
в прикордонних снігах,
підстрелений листоноша
з порожнім мішком,
підвішений за ребро священик
із безжурним смішком,
цвинтарна тиша,
гамір комендатур,
списки загиблих,
друковані без коректур,
такі безкінечні, що навіть
часу не стає
шукати в них щоранку
ім’я своє.
