Недавно на фейсбук-сторінці одного мого знайомого, російського кінокритика, пройшла дискусія щодо «маленької людини» в сучасному мистецтві. Знайомий бідкався, що в літературі й у кіні його країни цей вічно актуальний для них образ практично зник.
На мою думку, причини очевидні. Маленька людина — це (здебільшого пасивний) персонаж, украй пригнічений соціальними обставинами, але суспільство при цьому має достатній рівень свободи, щоб хтось із освіченого класу замовив слово за цих пригнічених. При диктатурі на кшталт того-таки СРСР подібний протагоніст неможливий, бо тоді весь народ — маленький, і драма переходить на інший рівень: кожний, хто кидає виклик режиму, піднімається вище за катів, вище за всіх, незалежно від розв’язки.
Друга причина стосується сьогоднішньої Росії, і з таким розвитком подій ані Гоголь, ані Достоєвський не стикались: коли всі ці башмачкіни й девушкіни добровільно голосують за тирана, утворюючи агресивно-слухняну більшість у 86%. Тут теж нема про що говорити: вони в першу чергу співучасники злочину, в тому числі проти самих себе.
В українській парадигмі цей образ відсутній, бо центральний мотив нашої новітньої історії — якраз протистояння різним формам пригнічення, хай і з перемінним успіхом. Виняток — наприклад, фільми Сергія Лозниці «Щастя моє» та «Лагідна», але вони підпорядковані саме ідеї жертви, що подорожує в серце російської пітьми.
Своя версія сюжету з маленькою людиною в нас народиться обов’язково, але у свій час — коли нагальною проблемою стане не виживання країни чи захист базових свобод, а, наприклад, щоденна ентропія, підсилена бідністю і внутрішнім надламом, що, наче повільна отрута, може поступово роз’їсти життя. Тоді в нас і будуть такі герої, як, наприклад, у «Смерті комівояжера» Артура Міллера чи у фільмах румунського нового кіна.
Але то вже інакша історія.
