Вчора Ніколь Кідман минуло рівно 50 років. Питання «хто така Ніколь Кідман?» звучить дещо абсурдно. Звісно, всі ж знають, хто це. Але для мене відповідь не очевидна. Я не знаю, хто така Ніколь Кідман.
Звісно, це не має нічого спільного з банальним «у жінці має бути загадка». Я намагаюся зараз зрозуміти, хто така Кідман у рамці екрану.
Переважна більшість її акторських робіт лишає мене байдужим. По суті, вона завжди грає себе. Вічно молоду білявку, цілком ясний об’єкт замилування, оці всі золоті кучері/блакитні очі. Перевтілення, яке призводить до акторського безсмертя, я там не бачу.
Мова, отже, про винятки. Наприклад, про роль депресивної Вірджинії Вульф у «Годинах» Стівена Долдрі (2001), котра нарешті принесла Кідман «Оскара». Про привид матері-дітовбивці в «Інших» (2001, Алехандро Аменабар). Нарешті, про «Догвілль» (2003). Що, власне, зробив Трієр? Використав не так саму Ніколь, як поширене уявлення про неї, оті самі кучері/очі. Трієр вкидає у злиденне, але налагоджене буття містечка Догвілль юну стриману красуню, що спрацьовує як згубна провокація. Красуня незворушна, проте беззахисна — отже, має бути втоптана в багно. Але Грейс-Кідман так само непередбачувана, як і мешканці Догвіля, оскільки зразкова типовість її краси є абсолютно непроникною. І тому вона може піти на криваву помсту з такою самою легкістю, як і дати себе зґвалтувати багато разів поспіль.
Стандартна привабливість Кідман — це насправді обличчя крихкого порядку. Це впевненість, що кінець світу не станеться, оскільки метро починає ходити о 5-й ранку. Журнальне, медійно-янгольське, занадто правильне обличчя Ніколь маскує глибоко приховану і навіть для неї самої неочевидну загрозу. Такий тонкий шар упевненості над набитою динамітом прірвою.
Тож Кідман — це не секс-бомба (цікаво, хтось іще вживає таке словосполучення?). Вона просто бомба. В умілих руках — надзвичайно потужна.
І як її (не) любити?
