Палкі дискусії на шпальтах «Дня» щодо того, чи припустимою є участь молодих поетів та іншої творчої молоді в організованих «Украинским выбором» заходах, тобто передусім — у проекті «Арт-майданчик», спонукає до невтішних висновків. А саме: що надто багато молодих інтелектуалів і митців України воліють жити поза історією, не знати її й не робити жодних висновків із того, що діялося у ХХ столітті як у нас, так і у світі.
...На початку 1920-х, коли керівництву Комінтерну стало зрозуміло, що і стихійна «всесвітня радянська революція», й «революція ззовні», принесена на багнетах Червоної армії, й інспіровані з Москви «переможні повстання європейського пролетаріату» провалилися, більшовики змінили стратегію. Вони перейшли до тактики поступового поширення свого впливу та руйнації зсередини «світового капіталізму» за допомогою передусім не робітництва (воно у більшості своїй ішло за соціал-демократами), а романтичної лівої та ліберальної інтелігенції. Подібну публіку, яка захоплювалася різноманітними утопіями й була далекою від розуміння реальних політичних процесів, Ленін, а слідом за ним — і Сталін, звали «корисними ідіотами». Комінтерн та його ядро — російські більшовики — широко використовували публіку такого гатунку для найрізноманітніших справ — від тиску на західні уряди до «відбілювання» злочинів комуністичної влади в СРСР; від дискредитації найпослідовніших і найрозумніших противників більшовизму до розвідувальних операцій. Більша частина цих «корисних ідіотів» навіть не підозрювала, що ними вміло маніпулюють, щиро вважаючи — ми всі боремося за свободу, правду та справедливість. Інша частина свідомо заплющувала очі на тоталітарний терор в СРСР і на брутальні спецоперації ГПУ-НКВД проти Заходу, вважаючи більшовиків меншим злом, ніж фінансисти Сіті та Вол-стриту. Ну, а дехто, розкусивши своїх ляльководів і знаючи правду, продовжував, однак, працювати на Москву — адже це забезпечувало непоганий добробут і дозволяло у вільний від брудних справ час займатися творчістю.
Одним із провідних майстрів роботи із західною інтелігенцією був німецький комуніст Віллі Мюнценберг. За завданням Леніна він на початку 1920-х створив Міжнародний фонд допомоги робітникам (Міжробпом), через який проходили велетенські суми коштів, — головним чином, на підтримку дій тих чи інших прокомуністичних організацій. Крім того, Міжробпом успішно займався власною комерцією; йому належала найбільша в СРСР кіностудія Міжробпом-Русь, десятки журналів і газет по всьому світу, видавництва, кінопрокатні товариства тощо. Скажімо, «Арбайтер Ілюстрірте Цайтунг» виходила накладом 400 тисяч примірників і не містила відвертої агітації. У тісному контакті з Міжробпомом у десятках країн працювали «клуби друзів пролетаріату», учасники яких і не підозрювали, що вони виконують усі директиви Комінтерну. Головними помічниками Мюнценберга стають Отто Нагель, який є куратором художників, скульпторів і архітекторів; Отто Кац, який займається акторами й режисерами; Курт Кестен та Егон Ервін Киш, які спрямовують на єдино правильний шлях журналістів і письменників Заходу. На загал, «трест Мюнценберга» приносив немалий прибуток, а його очільника товариші звали «червоним мільйонером», який звик розкішно жити. Але головний прибуток був, ясна річ, не фінансовий; головним був масштабний вплив СРСР на процеси в демократичному світі, на громадську думку та на політичних лідерів. Можна сміливо стверджувати: замовчування «передовою громадськістю» та західною пресою жахів колективізації та Голодомору — це значною мірою успіх «тресту Мюнценберга»...
Після приходу до влади в Німеччині нацистів Мюнценберг змушений виїхати до Франції. Там він створює Комітет проти війни і нацизму, Міжнародний комітет допомоги жертвам гітлерівського фашизму, Міжнародний комітет юристів-антифашистів та інші організації, куди залучено знаних інтелектуалів, включно з Альбертом Ейнштейном. Мюнценберг і Кац (останній тепер виступає під псевдонімом Андре Симоне) випускають «Коричневу книгу» — збірку про підпалення Рейхстагу нацистами, де міститься 90% правдивих документів і 10% комінтернівських фальшивок. Письменник Артур Кьостлер у ті часи був одним із працівників «тресту Мюнценберга» і вірив у ідеї комунізму (пізніше від одним із перших напише про фактичну тотожність двох червонопрапорних тоталітаризмів), так згадував у мемуарах: «Почалося зі створення «Міжнародного комітету допомоги жертвам гітлерівського фашизму», який мав філії по всій Європі та в Америці. Він ховався під маскою філантропічної організації й мав у кожній країні адміністративну раду, що складалася з дуже поважних осіб, починаючи з англійських герцогинь і до американських журналістів і французьких учених, які ніколи не чули про Віллі Мюнценберга та вважали Комінтерн страшидлом, створеним пропагандою доктора Геббельса». А під прикриттям усіх цих організацій НКВД та розвідувальне управління Червоної армії влаштовували до урядових структур західних держав своїх агентів, вербували інтелектуалів та офіцерів, добували важливі документи, проводили кампанії дезінформації. Скажімо, знамениту «кембриджську п’ятірку» радянська розвідка завербувала за активного сприяння «тресту Мюнценберга», а майбутній суперагент Кім Філбі навіть працював у паризькому офісі цієї організації...
Що стосується більш наближених до нас часів, варто згадати, як у 1970 — 1980-х КГБ та східнонімецька «Штазі» з-за лаштунків спрямовували дії «зелених» і ліворадикальних рухів Західної Європи проти НАТО й США. Особливо успішно ця спецоперація проходила у ФРН; коли після падіння Берлінського муру й опублікування відповідних документів стало відомо про те, що щирих борців за довкілля та роззброєння використовували як «корисних ідіотів», знані лідери «зелених» Петра Келлі та Герт Бастіан вкоротили собі віку. Ну, а Віллі Мюнценберга, який порвав зі Сталіним після підписання пакту Молотова — Ріббентропа, 1940 року у Франції знищили бойовики НКВД на чолі з майбутнім міністром держбезпеки НДР Еріхом Мільке...
Але уроки історії для ревнителів «чистої поезії» нічого не значать. Як не значать вони нічого й для їхніх захисників, проповідників політичної свободи без жодних обмежень. Мовляв, не можна нікому нічого забороняти, ані «Украинскому выбору», ані комуністам, до всіх слід ставитися толерантно, а заборони — це з репертуару тоталітаризму: он Гітлер комуністів заборонив...
Насправді Гітлер заборонив не комуністів — він заборонив усі партії, зокрема й Компартію, а комуністів охоче приймав до НСДАП, вважаючи їх цінними бійцями, зробленими з хорошого людського матеріалу. Але річ не в тім: Комуністичну партію Німеччини 1956 року заборонили в цілком демократичній ФРН (так само, як і НСДАП чи її спадкоємців: скажімо, була заборонена Соціалістична імперська партія). Адже було доведено, що КПН діяла й діє з метою повалення демократії та в інтересах Кремля. А на початку 1970-х у ФРН було ухвалено закон про заборони на професії, згідно з яким на державній службі та в системі освіти не могли працювати особи, які сповідували радикальні погляди, — не має значення, ліві чи праві. Це стало відповіддю на розгул радикалів — передусім ультралівих організацій, які під гаслами боротьби за світову революцію та подолання фашизму і капіталізму розгорнули масштабний терор, жертвами якого ставало — крім політиків, поліцейських та бізнесменів — чимало випадкових, апріорі ні в чому, навіть з погляду ліваків, не винних людей. На боці цих радикалів спочатку була значна частина німецьких інтелектуалів, які й не підозрювали, що «борці за справедливість» одержують чималу фінансову та організаційну допомогу з боку спецслужб країн радянського табору. До речі, так само, як і цілком легальні Компартії Європи та Америки. От і знадобилися рішучі заходи, щоб убезпечити суспільство від «борців за свободу», яких використовували (нерідко «втемну») тоталітарні режими для знищення цієї самої свободи...
...Утім, я розумію, що для поетів та інтелектуалів, тим більше — молодих, усе це звучить непереконливо. Мовляв, то якихось дурних європейців можна було затягнути в тенета спецслужб і використати в чиїхось інтересах, а ми — биті жаки, ми — українці. Що ж, у мене зберігся запис десятилітньої давнини з часів праці на «Радіо Свобода», де патріарх української поезії професор Ігор Качуровський розповідає, як його, політемігранта, намагалися завербувати радянські спецслужби. І діяли не в лоба, не напряму, а через залучення до діяльності, де був би потрібен його літературний хист. І що цікаво: спробу цю зробив не хто-небудь, а досить відомий в еміграції письменник, адепт абсолютної творчої свободи, вільний від будь-яких моральних табу...
Ясна річ, аж ніяк не можна вважати учасників «Арт-майданчика» та їхніх захисників чиїмись платними агентами. Але «корисними ідіотами» вони вже себе показали. І фігурами, цілком придатними для гри «втемну» — теж. Невже ж історія справді нерідко вчить тільки того, що вона нічого не вчить?
