Чому ви такі? — запитуємо ми, дивлячись на Схід, потім, обернувшись на 180 градусів, повторюємо те ж саме у бік Заходу. Частини світу, яким «не зійтися ніколи» за версією Р. Киплінга, все-таки стикнулися на нашій території і на нашу голову. Україна, як вузький простір між коліями, якими мчать в різні боки потяги, що гуркотять, поки не найкраще місце для неквапливих пояснень. Зі Сходом говорити нічого. Там курять фіміам імперії, чекіста садять на трон, сумують за кріпацтвом і хочуть усіх нас розселити по ново-мало-великоросіям. Від цього жаху погляди надії самі по собі обертаються на Захід. Ми з вами однієї крові! — кричимо з нашого берега вітання зі спадщини того ж знаменитого британця, який знався на дружбі різних істот. Але Захід не квапиться кидати своє могутнє тіло в наші розпростерті обійми. Він зволікає з допомогою, немов з відкриттям другого фронту, нескінченно зважує ризики на своїх цивілізаційних вагах і твердить фрази зі шкільних творів про мир на Землі. Нам приємно чути, але хочеться більшого. «Прорахувалися українці. Світ наповнений боягузами і негідниками», — говорять нам друзі і вороги на Сході, маючи на увазі перш за все себе. Адже на мерзенному тлі будь-які гидоти в очі не впадають. Можна зрозуміти хороших людей, які акліматизувалися в умовах грязьових потоків з небес. Коли цілодобово ллє у дворі, здається, ніби увесь світ накрило.
Але те, що здається, не означає дійсне. Схід не настільки зрушив мізками, як ми вважаємо, перегортаючи їхню пресу. Хоча тисячі кухарів пропагандистської кухні щодня випікають галюциногенні млинці з калачами, варто припинити годування, пелена з очей спаде. Сьогодні за партію Сталіна — Путіна — 86 %, завтра — 15 %. Так вчить історія.
Захід не настільки примітивний, аби поміститися в одну матрицю поведінки. Там казармова одноманітність в думках зникла аж у позаминулому столітті. Видно, самому Заходу набридли теоретичні вправи на тему нинішньої ситуації в світі і дістав осуд на адресу їхніх політиків, мовляв, чому не володієте харизмою з явною дурістю, як ваші колеги на Сході? Тому вирішили звернутися до першоджерела, тобто народної думки. І ось німецьке відділення фонду Германа Маршалла разом із американськими колегами провело масштабне соціологічне дослідження. Говорять, його спеціально замовили до саміту НАТО в Уельсі. Матеріал називається «Трансатлантичні тенденції» і вже презентований на сайті фонду і в світових ЗМІ.
Не наводячи чисельної низки цифр і довгого переліку питань, зупинюся на істотних для нас. Більшість опитаних із країн НАТО вважають за краще використовувати збройні сили блоку в межах кордонів ЄС, але 57 % американців і 58 % європейців готові піти на загострення стосунків з Росією задля допомоги Україні. При цьому в кожній із країн розклади відрізняються зі зрозумілих для всіх нас причин. Україну раді бачити членом НАТО 68 % американців і 46 % європейців. Але на цьому шляху у нас найбільше противників у Німеччині — 67 %. І проти нашого членства в ЄС Німеччина теж дає нам 63 % чорних куль. Проте не тому, що німці задоволені Росією. 70 % опитаних громадян Німеччини негативно ставляться до політики Путіна. Тобто, поведінка пані А. Меркель зовсім не примхи чи пристрасті «фрау Ріббентроп», а природна тактика очільника держави, що спирається на думку більшості населення. Дуалізм німецького суспільства передається лідерові країни. До речі, автори дослідження теж акцентують увагу на подвійності думок громадян ЄС і США в оцінках одних і тих же явищ. Хоча Україну підтримує переконлива більшість європейців і американців, але дії НАТО за межами своїх кордонів готові прийняти 49 % в США і різко засуджують 51 % жителів ЄС.
Фонд Г. Маршалла склав і російську картину громадської думки, помітивши в ній явні риси деспотії. Що, звичайно ж, не секрет, а лише ще одна констатація. 83 % респондентів із східної держави підтримують політичний курс, 55 % ненавидять Європу, 64 % — Україну і 72 % — США.
Саме ці цифри — остаточний штрих, що завершує соціологічну картину світу. Україна в ментальному просторі Заходу і Сходу перемістилася ближче до Атлантики. Для багатьох громадян Європи та Америки ми доки новачки, і нас з різних боків прискіпливо оглядають корінні жителі. Але ми вже не чужі їм, за те, що стали ворогами вчорашнім друзям. Кордон холодної війни і розмежування минулого століття відійшов від Карпатських гір і проліг донецькими степами. Там тепер межа світоглядів різних століть і різних культур.
Зараз на цій межі перегрупування сил. Російські війська, що «ніколи не існували» на нашій території, довгими колонами тягнуться до зимових квартир. Хисткий мир піщаним барханом застиг посеред степів, де воронки від снарядів ще не поросли тутешньою живучою сон-травою. Все ще голе, болить і кровоточить. Серцем ми розуміємо суть того, що сталося, але розум ще не осягнув масштабів трагедії і змін.
Пам’ятаю недавні нарікання на відсутність національної ідеї, яку «треба прописати», як бізнес-план, на кивки у бік «сильної Росії», на заклики будувати щось спільне з нинішнім ворогом. Чому це не спрацювало? Попри міцний союз і злагоджені дії урядів Януковича і Путіна. Попри всі види насильства і політичного шантажу?
Є безліч коментарів із цього приводу, але аргументація з позицій сьогоднішніх геополітичних розкладів навряд чи цікавить сім’ї загиблих солдатів, поранених у госпіталях і всіх нас, сприймаючих російський триколор уколом у власне серце. Гідність — моральна категорія і не враховується в середовищі, де на неї не роблять ставку. А ми зробили. Вперше за довгу історію пішли своїм шляхом. Не накресленим гетьманами і депутатами директорій і рад, не народженим у прагматичних розрахунках, і не вибраним кращим з двох гірших. Ми пішли за мрією, яку можна назвати західним вибором, європейськими цінностями, як завгодно. Насправді ми прагнули до егалітарного суспільства, властивого українського характеру і культурі з давніх часів, яке фактично існувало в нашій країні, де причетність до правлячих еліт означала для громади зраду і ганьбу. Мабуть, цей вектор не означає повного збігу із західними демократіями, але він точно абсолютно далекий від східного деспотизму.
