Коли напередодні кримського «референдуму» у журналістських колах Києва почали поширювалися чутки, наче новий уряд попередньо схвалив сценарій виходу з кризи на основі виконання умов угоди від 21 лютого, але вже без Віктора Януковича, у це не дуже вірилося. Бо ж тільки дуже наївні, якщо не сказати більше, політики могли сподіватися на те, що Путін так от просто здасть «Межигірського втікача» та піде на контакт із тими, кого офіційна Росія публічно називає «фашистами» та «путчистами». Але чутки були дуже потужними і навіть відбилися у деяких ЗМІ.
Мовляв, якщо російська сторона погодиться, то восени, як і належить, через дві сесії Верховної Ради і з необхідними вердиктами Конституційного Суду й Венеціанської комісії має бути ухвалена нова Конституція з гранично урізаними повноваженнями президента, з фактично конфедеративними правами Криму і досить широкими повноваженнями інших регіонів. Далі наче мала бути створена якнайширша парламентської коаліції за участю Партії регіонів і зі збереженням ВО «Свобода», єдине — без комуністів. Така коаліція відповідала б умовам угоди від 21 лютого, а на відсутність у ній осоружної вже КПУ дружно заплющили б очі й Європа, й Росія. Адже така коаліція мала б головне — гарантовану конституційну більшість, навіть коли кілька десятків нардепів відсутні у залі засідань. І при цьому можна було би обійтися без дострокових парламентських виборів, що наразі вигідно майже всім учасникам політичних процесів — адже невідомо, як ляже карта та які нові партії прийдуть до Верховної Ради. І, ясна річ, якнайширша «коаліція національної єдності» переформовувала б уряд, звідки зникли б персоналії, які найбільше дратують Кремль...
Але склалося так, що всі ці щонайменше дивовижні плани зазнали краху після того, як Путін одразу ж після демонстративно фальсифікованого кримського «референдуму» розпочав приєднання півострова до Російської Федерації, а на додачу віддав наказ захопити силою бази та кораблі Збройних сил України у Криму та Севастополі. А тим часом, подейкували, київська влада була готова піти дуже далеко у своїх поступках, погодившись на фактичний кондомініум (спільне володіння) Кримом і на федералізацію нашої держави під виглядом усебічного розвитку місцевого самоврядування.
Хтось може сказати: негоже переповідати чутки. Добре, нехай то все чутки. Проте, як у такому разі пояснити фактичну здачу офіційним Києвом не тільки Криму, а й майже всієї базованої там військової техніки, майже всього військового спорядження на місцевих складах? Адже йдеться про обладунок вартістю, за оцінками експертів, щонайменше понад десять мільярдів доларів — а тим часом він дістався майже повністю росіянам (за своєю ініціативою моряки вивели з ладу десантний корабель «Капітан Ольшанський», а чому не було наказу руйнувати ходові механізми і топити кораблі?). В Інтернеті вже заговорили про «подарунок Путіну» від деяких українських урядовців; як на мене, це очевидне перебільшення, але нез’ясовані запитання лишаються...
Не менше запитань залишається після фактичної ліквідації МВС (мабуть, саме такий термін буде найточнішим) одного з провідників Правого сектору Сашка Білого (він же Олександр Музичко). Одразу зауважу тим, хто вважає наведення порядку зі збройними формуваннями «злочином влади», що командування УПА дуже радикально обмежувало самочинно-анархічні дії деяких польових командирів, нехай і з неабиякими заслугами, а їхні партизанські ватаги або переформовувало в загони із залізною дисципліною, або безжально знищувало. Адже тодішні лідери націоналістів (на відміну від нинішніх) дуже добре розуміли загрозу отаманщини, яка має позитивний сенс тільки на початкових, самочинних етапах боротьби...
Але мова наразі не про те. Знадобилася майже доба, щоб вуста речників МВС зронили щось бодай правдоподібне стосовно обставин цієї події. І в це «щось» можна було б навіть повірити, якби синхронно з цим, або після цього, було би за обставин, які б не викликали сумнівів у законності застосування проти бойовиків сили, ліквідовано якогось із командирів озброєних загонів східноукраїнських сепаратистів або російських терористів (хтось вірить, що п’ять українських танків згоріли самі по собі?). Проте цього не сталося. А відтак заговорили, що керівництво МВС здійснило свої дії виключно заради налагодження взаєморозуміння офіційного Києва з Кремлем. Звичайно, тут також можливий збіг обставин, але від того проблема не зникає.
Тим більше, що очевидними є нові загравання і з Кремлем, і з його «п’ятою колоною» в Україні. Мовляв, ми й російську мову офіційною в ряді регіонів залишимо, і закон Ківалова-Колесніченка чіпати не станемо, і якнайширше місцеве самоврядування запровадимо, — розказують титуловані урядові речники. Хоча закон цей за суттю своєю та за способом «ухвалення» — про що чимало писалося — антиконституційний, хоча насправді саме він розколює країну: експертне співтовариство проаналізувало його й наочно показало, що згідно з ним можна жити в Українській державі, бути на державній службі чи одержувати вищу освіту — і водночас ігнорувати українську мову. А дві ізольовані культурні спільноти в одній державі — це вже зародок двох держав на місці України, чи не так? Ну, а розширення місцевого самоврядування за обставин, коли воно юридично не відокремлено від регіонального (тобто обласного) врядування, навіть якщо забути про кремлівський чинник, а мислити суто теоретично, веде до фактичної федералізації держави. Тим більше, коли таке розширення супроводжуватиметься ліквідацією обласних держадміністрацій — мовляв, це рудименти минулого, тож слід створити нові, виконкоми повинні взяти на себе всю відповідальність за стан справ у кожній області. Знову-таки, навіть на рівні теорії це нонсенс. Он в унітарній Франції є представники центральної влади на місцях — префекти з правом за певних обставин зупиняти рішення місцевої влади з одночасним зверненням до суду. А в Індії центральна влада може не тільки зупиняти рішення органів влади тих чи тих штатів, а й запроваджувати у них безпосереднє правління з Делі. Що ж стосується конкретних українських умов, то передача всіх владних прав і обов’язків облвиконкомам призведе навіть не до федералізації, а до феодалізації держави, до закріплення влади в областях за місцевими олігархами й криміналітетом — із подальшим відторгненням Росією цих новітніх феодів за кримським сценарієм.
Я вже мовчу про чи то відверто некомпетентні, чи то капітулянтські заяви про те, що Україна не думає і думати не повинна про вступ до НАТО...
Звичайно, до деякої міри всі ці владні дивацтва (назвімо їх так) зрозуміти можна: адже наразі газу в підземних сховищах Україна має обмаль, а реверс «блакитного палива» з ЄС можливий лише через Словаччину, де при владі перебуває пропутінський уряд. Та й загроза воєнного вторгнення на «материкову» українську територію не зникла, тим більше, не припинена діяльність численних сепаратистських та диверсійних груп, здатних завдати чималої шкоди країні, особливо її півдню і сходу. Тож шукати шляхи примирення та компромісів із Кремлем конче потрібно. Але ж існують у політиці речі, начебто вигідні, яких робити ніяк не можна. Це все, що пов’язане з відвертим чи прихованим капітулянтством, яке завжди тільки розпалювало і розпалює нині апетити імперіалістичних хижаків.
А це означає, що маємо ще одну причину для контролю з боку Майдану, ЗМІ та структур громадянського суспільства за новою владою та за її на перший погляд абсурдними дивацтвами. І ще одну причину якомога швидше провести дочасні парламентські вибори, істотно оновивши владні кабінети.
