Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Лукашенко між Майданом і Кремлем

10 липня, 2014 - 13:03

Президент Білорусі Олександр Лукашенко прийняв у Мінську парад на честь Дня незалежності. Без будь-яких побоювань, що російська бронетехніка і жива сила, які брали участь у параді, кинуть на свято й саму незалежність тінь деякої двозначності. Олександр Лукашенко, втім, взагалі не боїться нічого, особливо того, що пов'язано з парадами та декораціями. Він не боїться підозр у непослідовності, бо він давно навчився її контролювати, і всі, кому доводиться в цій непослідовності жити, давно звикли до його успіхів. Власне, Лукашенко прийняв у Мінську парад російської бронетехніки після того, як неодноразово повідомив місту і світу про своєзанепокоєння щодо того, що ця бронетехніка може увійти в Білорусію, як увійшла до Криму. Теж, до речі, без явного переляку.

ХОРОШІ НОВИНИ ДЛЯ ПРЕЗИДЕНТА

Соціологи з Незалежного інституту соціології, економіки і політики, який Лукашенко вже давно вигнав із Білорусі і який з цієї причини базується в сусідній Литві, повідомив, між іншим, Лукашенку непогані для нього новини. Якщо десять років тому, в пору помаранчевої революції у Києві, ймовірність її повторення у себе білоруси оцінювали в 22 відсотки (неймовірною її вважав 61 відсоток), то у квітні нинішнього року співвідношення змінилося до 12 проти 76. У червні Євромайдан і відсторонення від влади Януковича позитивно оцінили 23 відсотки білорусів, негативно - 63. Приєднання Криму до Росії визнали «імперіалістичним захопленням, окупацією»тільки 27 відсотків, а «поверненням Росії російських земель, відновленням історичної справедливості» - 62.

Білорусь - особливий рід консерватизму. На відміну від російського, білоруський не наступаючий, він позбавлений головного: почуття ворога. У тому, що такі всюди, серед білорусів переконані менше 13 відсотків. Консерватизм - це просто звичка жити, з якою довелося змиритися - як довелося змиритися зі стилем своєї держави, який вже просто немає змоги вважати особливим і екзотичним. Це можуть дозволити собі ті, кому в державі Лукашенка жити не доводиться, а білорусам нема чого теоретизувати з приводу суперечливості свого світорозуміння, в межах якого вони не плекають жодних ілюзій щодо свого президента. Однак у міру розвитку українського сюжету вони кріплять свою колишню і невідбутну в нього віру, і рейтинг Лукашенка, який ще недавно опустився, здавалося б, до прийнятних 38 відсотків, знову злетів до тріумфальним 50-ти.

У Білорусі немає майдану, і його не буде, і це в межах повсюдної згоди - благо, бо в країні приреченого консервативного оптимізму зміни не до добра, хоча число впевнених у користі незмінності того, що відбувається, теж неухильно падає. Білорусь - останній форпост радянських звичок та інерції, за тим, як вони загасають, тобто за собою, білоруси можуть спостерігати з боку, з посмішкою. І вони ніби й посміхаються, бо всерйоз про пошану до Бацьки говорити тут вже давно не прийнято, а, крім нього, шанувати все одно нікого.

Така основна формула цієї білоруської, а насправді нашої узагальненої, але доведеної тут до логічного, бездомішкового і алегоричного абсолюту арифметики. Вони ні в чому не винні - ті, кому більше нікому вірити, крім дикторів, які розповідають їм про хунту в Києві і карателів у Слов'янську. Цьому неможливо протистояти, особливо коли це протистояння анітрошки не полегшує життя. А тому ще більше неприємна будь-яка опозиція, яка може довести справу до майдану й у них, і тим вище рейтинг президента.

ПОГАНІ НОВИНИ ДЛЯ ПРЕЗИДЕНТА

І тепла ностальгія завсім втраченим - як єдина альтернатива й інстинктивна втеча. Зокрема і від свободи, якої все одно не буле. У міру майданізації навколишнього простору НІСЕПД відзначає і невтішну для західників динаміку і в частині переваг союзів - Європейського і Митного. Сьогодні за вступ до Європейського Союзу проголосували б 27 відсотків, проти 51. А ще ж у грудні«європейці»ще трохи обходили«євразійців»- 36 на 34,6. Хоча в березні вже програвали, але не так розгромно - 30:44.

З цими перевагами все досить химерно. Європа для громадянина, як завжди невесело зазначали в НІСЕПД, - це не цінності і спосіб життя, а добробут без усіляких роздумів про його демократичну природу. І часи змінилися: раніше тугу за часами загальної рівності і братерства пробуджувало погіршення життя. Потім сталося навпаки: народ здогадався, що саме ця звичка інстинктивно дивитися назад у всьому винна, тому чим у Білорусі ставало гірше, чим нижче опускався рейтинг президента, тим привабливішим був Захід. І вже багато років соціологи відмічають у Білорусії неухильне перевищення західних переваг перед східними, що вже стало звичним - як сама незалежність.

Майдан реанімував інстинкти, і це не тільки білоруський сюжет, просто в Білорусі він обчислений з точністю до відсотка. Не те щоб Європа була винна в каральних акціях хунти і фашистів, хоча, звичайно, не без цього - російський ефір усепроникний, і в Білорусі телебачення свою справу з тією ж спритністю робить. Але, як ефір, це переконання ефемерне, і завтра у міру зміни риторики розсіється. А ось звичка збиратися в одну братську компанію і вірити тим, з ким пов'язуєспільне минуле, нехай і таке, що втратило сенс і неабияк остогиділо, загострюється з кожною новою пертурбацією.

І це цілком зрозуміле і логічне спостереження може зіпсувати Олександру Лукашенку будь-яке свято його незалежності.

ПАРАД СУВЕРЕНІТЕТУ

Ностальгія завжди була для Лукашенка матерією інструментальною. Але відтоді, як довелося розлучитися з мрією очолити безкрайність від Бреста до Находки, ця ностальгія стала віддавати для нього неспокійною двозначністю. І невипадково Лукашенко стільки сил витратив на те, щоб перехопити в опозиціонерів суверенні гасла. Їхні інтереси збіглися: тільки усвідомлення білорусами себе громадянами незалежної держави, яка відбулася, давало Лукашенкові певну гарантію суверенності його власної влади, на яку Москва робила замах все більш відверто. Тому Лукашенко і не втрачав жодної нагоди набрати очко в цій грі, або додати метр-другий до тієї дистанції, яку він нарощував у стосунках із Кремлем, трансформуючи їх з жанру небезпечного братства в оптимальний для себе симбіоз.

І тут - Майдан і АТО. Соціологи фіксують: на відміну від минулих часів Схід і Захід перестали бути сполученими посудинами - множення симпатій в один бік вже не означає їхнього зменшення на іншому напрямі. За об'єднання з Росією не проголосував би сьогодні навіть кожен четвертий білорус. Зусилля Лукашенка не пропали марно. І лише троє з десяти допускають, що Росія може зацікавитися якоюсь можливістю повторити в Білорусії щось кримське. Але на риторичне питання про те, що буде, якщо на білоруську землю все ж ступить, як тривожився в кримські дні Лукашенко, російський чобіт, дослідження НІСЕПДдає вельми невтішну для нього відповідь: про готовність чинити опір зі зброєю в руках заявили лише 14 відсотків. Майже 48 «прагнули б пристосуватися до нової ситуації». А 16-17 відсотків і зовсім «вітали б ці зміни».

Тому цілком пострадянські реакції ввіреного населення на події в Україні для Лукашенка виявилося матерією і двозначною, і двосічною. Органічна нелюбов до майданів, рятівна і надихаюча для всіх пострадянських ватажків, виявляється, має свою логіку продовження, настільки ж органічну і значно для цих ватажків тривожнішу.

Як лібералізм приречений бути відцентровим і антикремлівським, так і втеча від свободи пробуджує до нового життя, крім іншої ностальгії, тугу за історичною єдністю. З усією байдужістю до тієї особисто-державної незалежності, яку лідери нових пострадянських вотчин так скрупульозно собі вибудовували. Що, звичайно, для цих лідерів виявляється досить неприємним відкриттям, і Лукашенко, як багато в чому іншому, зголосився апробувати його першим. Між Майданом і Кремлем Лукашенко обирає грандіозний парад на честь незалежності. За участю російської бронетехніки, звичайно.

Новини партнерів