Що це було — гра в сенсі глобальної торгівлі: хто більше готовий заплатити і на яких умовах, чи реальне прагнення, щоправда, обумовлене, головним чином, прагматичним розумінням власних інтересів? Так, у схематичному, звичайно, варіанті можна розглядати полеміку, яка розгорнулася в Україні та світі після непідписання у Вільнюсі Угоди про асоціацію та посилену зону вільної торгівлі між Україною та Європейським Союзом. Причому чим далі, тим популярнішою стає версія гри з поправкою на поточну політичну кон’юнктуру, що складалася на Банковій. Можна почути навіть таке — нинішня влада в Україні за жодних обставин не могла підписати Угоду з ЄС, бо вони не сумісні на ментальному рівні.
Утім, характер дій чинної влади, особливо з березня 2013 р., наштовхує на дещо інше бачення — крім політичних моментів (вибіркове правосуддя, прокуратура, виборче законодавство), робилися всі необхідні кроки для того, щоб вийти на підписання Угоди в обумовлені терміни. Відправною точкою, на нашу думку, став Указ Президента України від 12 березня 2013 р. № 127 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 12 березня 2013 року «Про невідкладні заходи щодо європейської інтеграції України». Це відносно невеликий документ, де визначені заходи, виконавці, встановлені терміни. Нічого надзвичайного — просто і зрозуміло кожному, хто мав би виконувати встановлені вимоги.
Між іншим, Кабінет Міністрів України був зобов’язаний забезпечити щомісячне інформування Європейського Союзу про заходи, вжиті Україною з метою забезпечення необхідних умов для підписання 2013 року Угоди про асоціацію між Україною та ЄС; виконання в установлені строки й у повному обсязі плану першочергових заходів щодо інтеграції України до ЄС на 2013 рік, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13 лютого 2013 року № 73-р. Останній документ передбачав низку ось таких кроків:
— розробити проекти нормативно-правових актів, необхідних для визначення національного механізму імплементації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС;
— забезпечити супроводження у Верховній Раді України низки проектів Законів України;
— розробити план заходів щодо публічного висвітлення основних параметрів та переваг майбутньої зони вільної торгівлі між Україною та ЄС.
Так реалізуються ухвалені рішення в тому разі, якщо є бажання досягти результатів, а не заговорити питання. Державний апарат ухвалив рішення до виконання. Щодо якості його дій — мабуть, вона була звичайною та середньостатистичною. Але, щонайменше, формально, все виконувалося. Нові позитивні сигнали (правові та політичні) пролунали у вересні. Щоправда, насторожувало наростання фінансових проблем у державі. На нашу думку, на вплив цього фактору, на жаль, у суспільстві не звертали належної уваги.
Йдеться про вже традиційні неплатежі бюджетників (ідеться про юридичних, а не про фізичних осіб) через казначейство, що спостерігаються в Україні з 2008 р. Вони зумовлені дефіцитом планових надходжень до бюджету і диспропорцій, які виникають під час розподілу наявних коштів. Відомо, ким оголошується банк, який неспроможний виплатити взяті на себе фінансові зобов`язання. З державою складніше, хоч і тут існують добре знані механізми. Щоправда, для порятунку ситуації можна використати запозичення — урівноважити баланс, а потім — розрахуватися з боргами. Так в ідеалі. У будь-якому разі, зрозуміло, що існує певна маржа між надходженнями і взятими зобов’язаннями, яку переступати не можна. Бо за нею — фінансовий колапс. Тож тривалий час залишалося загадкою — як уряд зрештою розв’яже ситуацію: чи знайде кошти в країні, чи шукатиме зовні? Якщо з певних причин перше неприйнятно чи неможливо, то до якого з потенційних зовнішніх джерел краще звернутися?
Для такої країни, як Україна, вибір не надто великий — ЄС, США, МВФ, Китай, Росія. Мабуть, було розглянуто всі варіанти. Зрештою, кожен по-своєму щось пообіцяв. Проблема в тому, що були потрібні не просто гроші, а швидкі гроші. І не для інвестицій та модернізації, а для негайного виправлення ситуації (хоча б на якийсь час — за наявних обставин складно говорити про довшу перспективу). І тут сучасний політичний режим Росії володіє явною перевагою: незважаючи на гостроту відносин та попередній економічний тиск саме він міг звести наявні формальності до мінімуму й видати необхідні суми ледь не на третій день після досягнення домовленостей. Під жорсткі умови повернення та відповідальність, але без явних соціально-економічних вимог щодо кроків усередині країни (що залишилося за лаштунками — дізнаємося згодом). До речі, на нашу думку, попередня економічна конфронтація, інційована російською державою, насправді мала на меті скорочення надходжень до бюджетів України всіх рівнів до критичного рівня — і мета була досягнута. Незрозуміло тільки, чому в разі, коли йдеться про величини та строки, які можна розрахувати, ми так і не дочекалися адекватних (а не мінімальних) дій з іншої сторони?
Ми вважаємо: щонайменше кілька тижнів поспіль чинна влада в Україні намагалася довести трагізм ситуації своїм західним партнерам так, як вона це собі уявляла. Втім, мова, зрозуміла в нашій державі, виявилася незбагненною для Заходу. А даремно, якщо зважати на вагу питання, а не на складність процедурних моментів, необхідність дотримання оголошених принципів, наявних традицій чи навіть довіру до іншої сторони.
Парадоксально — в умовах, що склалися після оголошення «паузи» в євроінтеграції, Майдан об’єктивно допоміг нинішньому політичному керівництву України отримати, ймовірно, найбільш прийнятні для нього умови зовнішнього кредиту на значну суму i на цілком прогнозований термін. Зрозуміло, що про реалістичність підписання Угоди до наступних президентських виборів говорити складно, а що буде далі — невідомо. Натомість ключовим для України нині є відповідь на інше питання: чи вистачить гарантованих 25% підтримки чинного Президента України разом з усіма доступними йому ресурсами для перемоги? Свого часу Володимир Ленін досить своєрідно проаналізував подібне співвідношення у праці «Вибори до Установчих зборів та диктатура пролетаріату». Його цікавив не абсолютний розклад чисел (він був зрозумілий — більшовики набрали в цілому лише чверть голосів), а достатність для перемоги концентрації політичного впливу серед певних соціальних верств і на певних територіях, насамперед — у містах, особливо столицях, у визначний час. Ще засновник радянської держави наголошував на розпорошеності й інших вадах своїх опонентів. На решту запитань він відповідав в організаційний спосіб — за допомогою центрального апарату державної влади й армії (чим це обернулося для країни — відомо, але результату було досягнуто).
В історії демократичної системи США стався такий епізод: на виборах президента країни 1936 р. безпрецедентну перемогу одержав кандидат від демократів і тогочасний чинний глава держави Франклін Рузвельт: 27,7 млн голосів проти 16,6 млн. І це за умов, що кандидата від республіканської партії підтримали фактично всі американські олігархи, переважна більшість друкованих засобів масової інформації, а співвідношення витрачених коштів становило 1 до 2 на користь останнього. Тобто все вирішується шляхом розв’язання майже математичної формули, яка складається із пропорції співвідношення організаційної, фінансової та мобілізаційної спроможності протиборчих сторін.
Але то в Америці. З огляду ж на наших ближчих сусідів зазначимо, що для автора зазначеної статті в політиці одним із орієнтирів були думки Ніколо Макіавеллі, який вважав, що головне для державця — втримати владу. Власне, в цьому й уся мораль. Щодо допустимих методів і засобів, то вже питання поточного моменту, реакції суспільства, в тому числі спроможності опонентів до політичної боротьби на полі один проти одного, позиції провідних країн світу і, можливо, особистих якостей політиків. Від їхнього балансу й залежатиме наступний напрямок розвитку України.
