Аналітики й коментатори очікували на апатію в Україні, але вони побачили безпрецедентні масштабні протести. Політики були готові залагодити справу, але люди на головній площі Києва виявилися партнером, який виступив проти «гнилого» компромісу. Тепер кожен повинен відповісти на питання про те, що робити далі. На це питання має дати відповідь українська влада, опозиція в Києві, а також ЄС, який обіцяв більше, ніж готовий був дати. Збігнєв Бжезинський правий, коли говорить, що європейська Україна вже виграла. Питання в тому, коли і з ким вона буде досягати виконання своїх вимог.
Символом провалу політики ЄС на Сході є безпорадність через побиття демонстрантів на Майдані в Києві та здійснення нападів на активістів та журналістів. Поки ми розмовляли про гроші та реформи, виявилося, що найбільшою проблемою є усвідомлення української еліти стосовно того, що таке «європейські цінності» в ситуації, коли Україна шукає свій шлях у Європу. Але брак розуміння того, що означає «Європа» для українців, стало проблемою і для Брюсселю. Багаті не з’явилися на Майдані. Протягом багатьох років ЄС зосередила увагу на технічних і комерційних аспектах угоди з Україною. Тим часом вулиці Києва відреагували вимогами з абсолютно іншої реальності: визнання гідності та права бути в ЄС. І на ці вимоги не було ніяких відповідей.
Сила соціального протесту в Україні не була оцінена деякими політичними елітами в Києві. Обіцянки і заяви, які лунали місяцями, було скасовано протягом декількох днів. І проблема була не в тому, чи підпише або коли підпише Україна Угоду про асоціацію. Справа в тому, що протягом декількох місяців було чітко зрозуміло все, що стосується угоди, а скептичні висловлювання щодо підписання з’явився всього кілька тижнів тому. Ті ж самі голоси почали говорити зовсім інші речі про інтеграцію з ЄС, ніж це було раніше. Таке ставлення породило соціальне обурення. Але ЄС не зміг оцінити українське суспільство — історія європейської інтеграції не знає жодного випадку, коли сотні тисяч людей протягом майже півтора місяців мерзли в середині зими під прапорами Європейського Союзу. Кетрін Ештон ще ніколи так тепло і пристрасно не вітали в її кар’єрі, як це було при її відвідуванні протестувальників на площі Києва.
Найбільша загроза для політики ЄС на Сході полягає в формуванні враження, що Захід залишить людей на Майдані на самоті. Лідери ЄС зробили велику помилку, не пообіцявши скасування віз для українців — це був сигнал, якого чекали люди на Майдані. Рік 2014 починається з питання про те, чи буде і хто саме буде використовувати дивовижну життєздатність українських акцій протесту. Чи опозиція в Києві буде спроможна запропонувати привабливий сценарій для натовпу в столиці та по всій Україні? Чи змінить свою політику ЄС? Чи зможе Партія регіонів ліквідувати наслідки подій останніх тижнів? Ні в Польщі, ні в Росії такі протести, як в Україні, немислимі — звичайно, з різних причин. Майдан це європейський феномен. Але це міф, що люди зможуть домогтися виконання своїх вимог, стоячи на площі. Якщо ви не мрієте про насильницьку, криваву революцію, то вам потрібен досвід, процедури, перемога на виборах. Але люди на Майдані, однак, можуть змусити еліту зробити щось, зміцнити управління української державності, змусити владу розпочати реформи, і т.д. Вибори в 2002 році й акція «Україна без Кучми», незважаючи на деякі перемоги, закінчилися розчаруванням. Тим не менш, вони були передвісником чогось набагато більшого — масових акції протесту в 2004 році. По-перше, ми не знаємо чи є Євромайдан не є провісником більшої хвилі протестів. По-друге, ніхто із закордону не буде політично «обробляти» Україну. Ні Брюссель своїми деклараціями, ні Росія спробами повернути силою течію Дніпра. Сьогодні для всіх є зрозумілою мета: результат виборів 2015 року. Партнера слід шукати у протестному суспільстві. Результат виборів невідомий, тому що ніхто не знає, кого визнає це суспільство своїм політичним представником після 2015 року. Питання в тому, як забезпечити прозорість виборів, які будуть мати вирішальне значення, як у всіх попередніх виборах в Україні .
У випадку з Україною «Східне партнерство» це не та інституція, яку ми повинні звинувачувати за провал. Нещодавні події виявили набагато більшу проблему, яка виходить за межі недосконалості однієї з програм ЄС. Підтвердилась фраза, яка була популярною серед багатьох аналітиків, — Європейський Союз не годиться для геополітики. Листопадове рішення українського уряду зупинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію показало, що в нашому сусідстві ми не можемо запобігти тиску з боку інших країн або інститутів. Навіть у серпні, коли Кремль неделікатно показав, як буде виглядати торгівля з Україною після підписання Угоди про асоціацію, ЄС не зміг зробити нічого іншого, як вказати пальцем на Кремль і виголосити антиросійські заяви. Тоді як раз треба було діяти, а оскільки ми не змогли, то українська влада отримала сигнал, що їй наодинці доведеться зіткнутися з наслідками підписання Угоди. Віра в те, за що пропозицію ЄС було варто померти, і що у Брюсселя були всі карти, все це спричинило ситуацію, що західні дипломати відреагували на рішення українського уряду великим здивуванням.
Але східну політику ЄС не потрібно повністю списувати з рахунків. Якщо ми зробимо висновки з декількох років функціонування Східного партнерства та результатів останнього саміту у Вільнюсі, ми зможемо набагато ефективніше працювати, ніж це було раніше. Перш за все, нам потрібно дати сильнішу пропозицію з чіткою обіцянкою скасування віз та перспектив членства, можливо без конкретних дат, але за певних умов. По-друге, це надання реальної фінансової підтримки реформ і формальних пунктів в Угоді про асоціацію про гарантування економічної безпеки в разі економічної блокади з боку третьої країни. І останнє, але не менш важливе, — реальні інвестиції в молоде покоління, у вигляді створення нової системи грантів або відкриття Університету Східного партнерства.
Павел КОВАЛЬ, голова делегації Європейського парламенту в Комітеті парламентської співпраці «ЄС — Україна», спеціально для «Дня»
