Формат двосторонньої співпраці з наддержавою виступає сьогодні одним із основних альтернативних шляхів зміцнення безпеки нашої держави. Виходячи з нинішніх геополітичних реалій, такою наддержавою можуть бути лише США. З теоретичного погляду, багатосторонні формати виглядають більш прийнятними в мультиполярних системах, але двосторонні добре працюють у системах біполярних. Складність ситуації полягає в тому, що хоча глобальний світопорядок несе в собі риси багатополярності, на регіональному рівні Україна має справу з гострим біполярним протистоянням. У зв’язку з цим обговорюваний останнім часом стратегічний альянс України зі США поза рамками НАТО стає цілком конкурентоздатним.
В основі подібного роду співпраці завжди лежать довготермінові інтереси у сфері безпеки і геополітики, які збігаються, і майже завжди є спільний противник. Найбільш відомими прикладами такого роду взаємодії є альянси США з Південною Кореєю, Австралією і, звичайно ж, Ізраїлем. Всі вони сформувалися в реаліях «холодної війни», маючи в спільному знаменнику геополітичне протистояння з СРСР, проте у кожному конкретному випадкові був і регіональний потенційний противник, чи то була Північна Корея, Китай, чи коаліція арабських держав. У кожному з цих випадків «молодші» партнери США стикалися з прямими погрозами військового характеру, а Південна Корея та Ізраїль — з погрозами своєму існуванню. Все це дуже схоже на умови, в яких опинилася сьогодні Україна. Попри фантастично високу щільність різного роду міжнародних організацій і режимів у Європі, жоден із них, через низку обставин, не дає нам прийнятних гарантій безпеки. Абсурдність того, що відбувається полягає в основному в тому, що воно є несумісним з тією реальністю, до якої «звикла» постбіполярна Європа з поглибленням і розширенням інтеграційних процесів.
Трансформація реальності, яка ініціюється Росією, формує новий порядок денний у сфері безпеки на довгий час. І Україна, як і Ізраїль чи Південна Корея свого часу, буде змушена звикати жити за умов перманентного протистояння. Пріоритет сфери безпеки, постійна готовність до конфлікту стануть елементами нашого повсякденного життя. За таких умов зростає цінність відносно швидких і ефективних ухвал, до яких, на жаль, не належать ухвали, що приймаються в рамках НАТО і, тим більше, інших організаціях регіональної безпеки. Небезпека ставки на членство України в НАТО полягає головним чином у тому, що дуже багато що на цьому довгому шляху не залежить від України.
На відміну від членства в НАТО, стратегічний альянс зі США не вимагає широких консенсусів і взагалі залежить від відносно невеликого кола чинників. До них у першу чергу належить спільність геополітичного бачення. До останнього часу у Вашингтоні воно визначалося форматом «перезавантаження» стосунків із Росією і спробами знайти компроміс на регіональному рівні з тим, щоб отримати прийнятнішу позицію Росії на глобальному рівні. Україна, до певної межі, була частиною цієї формули.
Але межу переступили декілька разів. Реальність, конструйована ревізіонізмом Путіна, ніяк не вписується в інтереси США і стає проблемою глобального характеру. За цих умов різко зростає значущість України для американської безпеки, і, відповідно, з’являються підстави для двосторонньої співпраці. І Києву, і Вашингтону, потрібен надійний бар’єр від експансії російського впливу на східних кордонах України.
Потрібно мати на увазі, що підстави ці складаються за умов, які відрізняються від усіх попередніх. Система двосторонніх альянсів у Східній Азії, включаючи американо-японський та американо-південнокорейський, стала наслідком війн і високої ймовірності їхнього повторення; а у випадкові з Ізраїлем до цього додався вплив лобі у Вашингтоні. Всі вони були частиною спільної стратегії заборони за ситуації, коли СРСР був загрозою номер один для США. Сьогоднішня Росія не дотягує до такого статусу. США, як і раніше, вважають її регіональною державою і, до того ж, у меншій мірі спроможною кинути виклик, ніж інша регіональна держава — Китай. Це знижує цінність союзницьких стосунків з Україною для Вашингтона.
Альянс зі США, окрім очевидних вигод, принесе з собою й ризики. Історія свідчить про те, що такого роду механізми можуть бути ненадійними. Якщо вже порівнювати поточну ситуацію з «перемир’ям» між світовими війнами, то можна пригадати про долю Чехословаччини чи Польщі, які свого часу поставили занадто багато на двосторонні альянси з Великою Британією та Францією. Сильний союзник має бути дійсно зацікавлений у безпеці слабкого, а для цього — мати пріоритетні інтереси в регіоні. Якщо Близький Схід або Східна Азія не викликають особливих сумнівів, то ось готовність США інвестувати до Східної Європи повинна викликати сумніви. Окрім того, подібного роду двосторонні альянси несуть ризик перетворення слабкого союзника на інструмент досягнення цілей. Грань між спільними зусиллями і торгом у такому разі стає вельми хисткою.
Спробувати використовувати формат двостороннього альянсу за складних умов, які склалися, цілком доцільно. Але, в той же час, не варто ставити лише не його. Повноправна участь у ефективних системах колективної безпеки як і раніше залишається оптимальною довготерміновою стратегією у сфері безпеки для середніх регіональних держав.
Микола КАПІТОНЕНКО, кандидат політичних наук, доцент, Київ
