Почну я для самого себе несподівано — з цитати з цілком радянського письменника, про якого говорили, що він першим вступав на розміноване поле:
«Безпосереднім приводом для арешту послужили попередження, що містилися в його лекціях і були тоді не в моді, про сильні сторони тактичних поглядів відродженого Гітлером вермахту».
Це деталь життєпису комбрига Серпіліна — персонажа роману Костянтина Симонова «Живі і мертві» і двох інших частин трилогії про Велику Вітчизняну. Згадую я це кожного разу, коли мене називають путінським наймитом у відповідь на високу оцінку стратегії і тактики Кремля в досягненні поставлених ним перед собою завдань. А останнім часом я стикаюся з цим, коли не менш високо оцінюю політичні таланти Януковича і його команди. Остання, втім, схоже, кремлівська, та ж, що й у Путіна. В усякому разі, настільки ж сильна та хитромудра.
Змушений визнати, що в Росії і, здається, в Україні значна частина суспільно і інтелектуально активного населення мислить у тій же логіці, що й чекісти тридцятих років. Та й нинішні — теж! Вони ототожнюють визнання сили противника і заклик перейти на його бік. Вони внутрішньо не готові бути на боці тих, хто програв, і слабких лише тому, що дотримуються тих же принципів і цінностей, що й лузери. Цим з’ясовується і популярність прогнозів, які вже багато разів провалилися, про швидке падіння режиму Путіна. І небажання бачити реальні результати Майдану.
Людям хочеться бути на боці сильного. Тому за умов масової, тобто, перш за все, комерційної культури успіхом користується паплюження влади і пророцтва про її швидке падіння. Логіка не включається. Сперечатися з ринком — марно:
«надежда ходовой товар
надежда тщетная тем боле
отчаянье такой же дар
как вольный воздух
в чистом поле»
Людьми відкидається дар відчаю, який може бути використаний по-різному. І як спонука до тероризму і інших екстремістських дій. І як стимул до вільної інтелектуальної діяльності, до тверезого осмислення того, що відбувається, і свого місця на тому світі, який складається у нас на очах і який багатьох не влаштовує, як у Росії, так і в Україні.
Багато сказано про зросійщення української влади і про опозицію, як про наслідок відмови від євроінтеграції і московські угоди 17 грудня. День цей дійсно ввійде до історії України, як день її випадіння з історії. Якщо, звичайно, все робитиметься так, як розвивається зараз. Наразі немає підстав вважати, що напрямок руху може змінитися. Більше того, цілком імовірно, що прихід перших трьох мільярдів уже став точкою неповернення. Неповернення до історії.
Сказано про це достатньо, але все ж таки повторімо, оскільки глибину сьогоднішніх процесів, належним чином не оцінено. Росіяни — неісторичний народ. У них немає історії, немає лінійної історичною темпоральності. Їхня історія вимірюється не роками, а градусами при переміщенні колом. Це образ відчув і позначив Йосиф Бродський у п’єсі «Демократія!», де постійно обіграється підміна повороту на 180 градусів поворотом на 360 градусів.
Ось це і головне, що й становить предмет вибору між Європою і Росією. Пропонується цей вибір, природно, не націям, а правлячим елітам, причому як бонус російський вибір передбачає повну незалежність цих еліт від власних націй. Хоча в самих росіян — це зовсім не «імперські амбіції Путіна», а реалізація їхньої ідентичності, яка лежить в основі путінської політики.
Багато говориться про економічну незабезпеченість євразійських проектів Путіна і про те, що в Європі його прагнення буде обмежено. Тим часом обмежені вони, перш за все, в Азії твердою і економічно проробленою експансією Китаю, з яким Кремль зовсім не збирається конкурувати, а — навпаки. Китайська присутність, наприклад, у Казахстані, розглядається як один із чинників, що забезпечує політичну стабільність.
Інша річ — газова конкуренція з Туркменістаном, але це, так би мовити, поточні проблеми. Головне, щоб політичні системи країн, які оточують Росію, не подавали поганих прикладів, як це було в Грузії і в Україні. Що ж до заборони імперських прагнень Росії, то ситуація не отримала належної оцінки ні в США, ні в європейських політиків. Поведінка адміністрації Обами на світовій арені близька до неадекватності, а Євросоюз зараз пов’язаний Кремлем, який зробив хитромудрий хід з євроборгом України. І те, що найбільше Україна заборгувала США, не значить майже нічого.
Імперська активізація росіян відповідає тому, на скільки градусів вже повернула Росія в черговому історичному циклі. Я казав про це з огляду на нещодавній ювілей Горбачова, і повторю ще раз.
За останнє десятиріччя остаточно подолано демократичні перегини дев’яностих, які тепер виглядають як криза зростання неототалітаризму, який прийшов на зміну радянському ладові.
Пригадаймо, на що було спрямовано перебудову, і що виникло два десятиріччя потому. Деідеологізація всіх сторін життя: є — навіть влада поза ідеологією, якщо не рахувати прагматизм та утилітаризм, які так пронизали все суспільство. Подолання всевладдя партійного апарату — його і близько немає, «Единая Россия» нічого спільного з КПРС не має, ось зараз, наприклад, вона слугує громовідводом. Її паплюжать як партію шахраїв і злодіїв, і тим, хто реально править країною, це лише на руку — відволікає і викривачів, і потенційних конкурентів у «ЕР», які стали надто багато про себе думати.
Економіка начебто ринкова, але вільного ринку немає. Вона очистилася від планового маразму, інтегрується в світову господарську систему під повним контролем влади. Те ж саме і в політиці. Нинішня правляча еліта забезпечила собі незмінюваність без репресій, без знищення опозиційної еліти. Вибори начебто є, але виборної демократії немає, як немає й виборців, — лише населення.
Прагнення до незалежності від виборців є характерним не лише для влади, але й для опозиції. Це основа її нового статусу. Вона бореться не за голоси виборців, як це буває на вільному політичному ринку, а за квоти, що виділяються владою для різних партій, як це буває в розподільчій системі. Менеджерів із продажів замінюють постачальники, політиків — політтехнологи.
Нинішні політичні утворення не суспільно-політичні організації (партії, рухи та інші) демократичного суспільства з розвинутою парламентською системою. І не те, що створюється в період переходу від тоталітаризму до демократії. Це псевдогромадські та псевдополітичні організації, що формуються разом із неототалітарним ладом та всередині нього, які покликані інтегрувати еліту, яка відійшла від влади або раніше на неї претендувала, у нову політичну систему. Відокремивши її при цьому від решти суспільства.
Демопозиційні політорганізації виконують найважливішу функцію: відстоюючи свою монополію на опозиційність, вони краще аніж КДБ і агітпроп, перешкоджають оновленню та розвиткові демократичного політичного сегменту. При такому погляді на партійно-політичну систему сучасної Росії слід визнати відповідність усіх політичних організацій завданням побудови неототалітаризму в одній, окремо взятій країні.
Лише один політик із демократів, та й зі всього політичного істеблішменту, мужньо визнав поразку в рамках електоральної демократії. Як завжди в Росії, це виявилася жінка — Ірина Хакамада: «Демократам завжди бракувало відповідей на запитання звичайних людей. І саме тому вони всі й програли. Бо в них не було цих відповідей не лише в сфері ідеології чи полеміки, їх не було і в реальній політиці». http:// www.svobodanews. ru/content/Transcript/131718.html
Але саме відсутність цих відповідей, відмова від апеляції до суспільства і є умовою входження колишньої еліти до нового істеблішменту.
Трохи складніше вийшло з мовою неототалітаризму. Образ тоталітарного суспільства, створений дослідниками — вченими і письменниками, — минулих років, включає неодмінну уніфікацію мови в поєднанні з двійництвом, яке призводить до думкозлочинів. Весь перебудовчий плюралізм був лишень спробою модернізації колишньої новомови, тобто новою уніфікацією мислення.
Виявилось, проте, що можна обійтися без новомови, яку просто так не запровадиш, бо заздалегідь потрібно вибити з людей пам’ять про колишню, живу мову. Ефективним виявився прямо протилежний і набагато менш витратний метод: дозволити всім говорити мовою своїх дрібних і найдрібніших ком’юніті, не допускаючи виникнення спільної для всієї нації політичної мови, якою б були сформульовано, зокрема, інтегруючі цінності та загальновизнані принципи державного устрою.
І на все це, власне, було націлено перебудову. Але лише в рамках СРСР. Дії Путіна історично зумовлено тим, що наступний етап — це виправлення наслідків «найбільшої геополітичної катастрофи минулого сторіччя», як президент Росії називає отримання націями, які утримувалися росіянами в складі СРСР, власного суверенітету та державності.
Це не якісь імперські амбіції однієї людини чи групи осіб. Це не історичне відхилення. Це не той напрямок руху, який залежить від економічних чинників. Це залізна хода імперії, яку не можна спинити, яка ні з чим не рахується і нікого не щадить. Така еліта, як нинішня російська, ні перед чим не зупиниться!
Саме зараз став очевидним корінний порок тієї частини російської еліти, яка правлячою не є (рука не підноситься написати «опозиційної еліти»). Вона виникла виключно завдяки перебудові і могла існувати лише у владі і при владі. Коли вона втратила прихильність Горбачова, то перейшла під заступництво нової влади, яка набирала силу в РРФСР. І це принципово відрізняє її від політично активної частини суспільства в усіх колишніх союзних республіках, де вибір на користь національного розвитку, навіть якщо він підтримувався частиною тодішньої номенклатури, завжди означав конфронтацію з Кремлем. На жаль, не лише як з центром союзної влади, але й пізніше як із центром влади Росії, яку теж рука не піднімається назвати «новою».
І лише усвідомивши все це, можна переходити до осмислення подальших перспектив України, Росії і Європи. Без марних надій і порожніх ілюзій, сприймаючи відчай як інтелектуальну шокову терапію, необхідну при переході в іншу реальність.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист, Москва, спеціально для «Дня»
