Патріарх Кирил скасував Українську державу і приєднав її до Московії. Такий висновок неминуче випливає з тексту звернення очільника РПЦ «к Полноте Русской Православной Церкви». Він стверджує, що «в южных пределах исторической Руси разгорелась ныне междоусобная брань». Думка про «пределы», взагалі-то, цікава сама по собі: адже Донеччина і Луганщина — то було історично Дике Поле, саме туди ходив на половців князь Ігор, саме там відбувалася битва на Калці... Але мова не про знання патріархом історії, а про його політичні настанови. А вони такі: «Русская Православная Церковь, Церковь духовно неделимой Руси, не может разделять единый народ Божий по политическому, национальному, социальному или любому иному принципу. Церковь исполняет миссию, вверенную ей Господом Иисусом Христом...» Ось так, і не інакше. «Єдиная, неделимая Русь». Улюблене гасло російських імперіалістів, шовіністів та нацистів. Тільки у псевдорелігійних шатах. Мовляв, «духовно неделимая» і під патронатом російської Церкви. Чому у псевдорелігійних? Та тому, що у Святому Письмі немає жодного слова про РПЦ і про начебто ввірену їй місію, натомість є зовсім інші речі, сказані Христом: «...де двоє або троє зібрані в Моє ім’я, там Я серед них» (Мт. 18, 20). Ось таким є насправді канонічне християнство...
Далі — більше. «Междоусобные брани уже не раз случались в нашей истории. Именно они привели к ослаблению Киевской Руси и падению разобщенных княжеств под натиском Батыя, к страшному Смутному времени в русском государстве в XVII веке, к чудовищному по масштабам кровопролитию и установлению на долгие годы безбожного режима в начале века ХХ. Уроки истории также показывают, что междоусобная брань всегда порождает угрозу покорения Отечества внешним силам».
З погляду історіографії — маячня невігласа, з погляду політичного — добре продумана шовіністична концепція. Давньоруські князівства були впокорені монгольським військом зовсім не тому, що були розділені: адже перед цим це військо впокорило велетенські централізовані Китайську та Хорезмську імперії. Просто стратегія і тактика монгольського війська виявилися такими, що перед ними були безсилі що імперські, що князівські війська. Згадаймо: на Калці об’єднані русько-половецькі війська були загартованими в боях та чисельно більшими за монгольські, але це їм не допомогло. Ну а «русского государства» у XVII столітті просто не існувало — була Московія, Московське царство. І не міжусобиці стали причиною Смути, а ті страшні терористичні «реформи», які провів перед тим гідний попередник Сталіна та його улюблений історичний персонаж — Іван Грозний. Ну а «установление на долгие годы безбожного режима в начале века ХХ» — прямий наслідок правління в Російській імперії самодержавного режиму, який став одним із ініціаторів Першої світової війни, та перетворення Церкви на інструмент владного режиму (нагадаю, вона з часів Петра І була позбавлена права обирати патріарха, а священики за законом мусили доносити владі на «ворохобників», порушуючи таємницю сповіді...). Але головне тут — що Україна, виявляється, не окрема країна та самостійна держава (нехай навіть як частина «Святої Русі»), а складова «Отечества», яке прагнуть підкорити таємничі й зловісні «внешние силы».
Наступне твердження патріарха Кирила не менш знаменне: «И встарь, и ныне перед нами встает в таких случаях опасность потери подлинного суверенитета народа. Суверенитета, который выражается в возможности и способности устраивать свою жизнь на основе тех нравственных, духовных и культурных ценностей, что были вместе с Божественной благодатью восприняты нашими предками в Киевской купели Крещения Руси, взращивались и усвоялись на протяжении многовековой истории». Тож виявляється, опричнина Грозного і таємна канцелярія Петра І, ІІІ відділення Бенкендорфа і самодержавство Романових не підривали цей «суверенітет народу», а європейський демократичний та правовий устрій — це, слід розуміти, підрив «Святої Русі», бо ж вони в Московії-Росії ніколи не вирощувалися, а навпаки, нищилися, починаючи із завоювання вільних республік Новгорода та Пскова...
Нарешті заклик патріарха РПЦ відповідає всім його історіософським побудовам: «Немедленно остановите кровопролитие, вступите в реальные переговоры для установления мира и справедливости». Тобто визнайте терористів, сядьте з ними за стіл переговорів, встановіть із ними мир. З усіма наслідками для Української держави, які звідси випливають.
Що ж, можливо, в Україні знайдуться високопосадовці, які досі мислять категоріями «единого Отечетства» та вважають не Ісуса Христа, а патріарха РПЦ верховним утіленням святості та непогрішимості. І ці посадовці в односторонньому порядку зупинять вогонь і спробують почати переговори з терористами «для установления мира и справедливости». А у відповідь російські «добровольці» та формування «п’ятої колони» перегрупують сили і підуть на Харків та Запоріжжя, Одесу та Херсон, щоб приєднати і їх до самодержавної «Святой Руси» під омофором «кремлівських чекістів»...
