Після реконструкції виснажливих боїв з частинами вермахту і Червоної армії, гаманці громадян, що виснажилися у двотижневій веселості, зажадали тверезого погляду на життя. Реальність підштовхнула зв’язаних синьо-жовтими і помаранчево-чорними стрічками патріотів до одного окопу соціальної передової. Хочеться їсти, лікуватися, міняти зношений одяг, словом, займатися далекими від героїзму предків проблемами побуту і праці. По тому, як неохоче заповнюються робітниками і службовцями виробничі приміщення, а над будівництвами звисають паралізовані руки кранів, видно, робочого фронту в країні немає.
Ми не любимо працювати. Зовсім не тому, що до українського геному татаро-монголи і росіяни внесли неробство і лінь. Не рятує ж товаришів з Північної Кореї генетична спорідненість з жителями Піднебесної. Тут щось інше.
Відразу до праці ми прищепили собі в процесі еволюції останніх ста років. Спочатку під серпом і молотом, при загальній зрівнялівці. Потім в обіймах Меркурія. Але і з крилами на капцях до країни процвітаючого бізнесу ми не потрапили. Торгувати своїм і перепродавати чуже — дві великі різниці. Тому, перетворивши кадуцей на меч і орало, зосередилися на службі.
Першість у корупції щорік відвойовують інститути влади і міністерські вотчини. Грошова привабливість українського Олімпу захоплює. Нічого йти в столяри, теслярі, монтажники-висотники, якщо оплата праці залишається радянською — хочеш жни, а хочеш куй, заробиш... максимум на їжу. Ми — одна з небагатьох країн, що представила світу феномен жебрацтва при високій зайнятості. Один із моїх друзів у Facebook написав чутливі рядки про південних корейців, які роками трудяться без вихідних. Мовляв, нам би їхню працьовитість. Але з’явися у нас трудоголіки, які проводять по 2400 годин на рік на роботі і йдуть у відпустку тільки на три дні (південнокорейський стандарт за даними «Forbes»), соціальний клімат навряд чи зміниться. Годинами і джоулями робота, звичайно, вимірюється, але за ними не оплачується. Чим боротися за платню негра на плантаціях, краще вибитися в «білі люди» системи.
Вгору, в топ і мідл української ієрархії, прагнуть всі жителі боттома. Мальками, що прагнуть заповнити свої плавальні міхури, вони вискакують з води, ковтаючи фінансовий кисень, який ніколи не надходить у глибини. Хвилини ризику на поверхні коштують десятків років роботи біля дна. Українські чиновники беруть (як пишуть ЗМІ) від 24000 до декількох мільйонів за раз або щохвилини по банкноті у галузях автомобільного руху й отримання довідок. Хто ж працюватиме в країні синекур і ледарів, де середня місячна зарплатня не дозволяє людині задовольнити елементарні життєві потреби?
Як створити стимул-реакції для чесної праці в укоріненій системі крадіжок, хабарництва, державних поборів і приватного рейдерства? Питання однаково огидне для влади й опозиції. Скільки енергійних реформаторів, які присягалися змінити світ, спіткнулися на ньому й тихо перейшли з виконавчих у законодавчі покої. Якось не йдуть реформи, коли починають не з себе.
Будь-які зміни напрямів фінансових потоків руйнують баланс сил, що склався, і б’ють по кишенях спонсорів партій. Навіть напівзаходи підрізують крила у власного персоналу. Спробуй, переконай клерка обласного масштабу, що його посадовий оклад бажано зрівняти із заробітком кваліфікованого робітника і пенсію нараховувати так само. За прикладом Європи або близького нашим менеджерам Китаю. Наступного дня після таких рішень спустіють будівлі адміністрацій і нікому буде організувати посівні, мітинги, збір даних і контроль за територіями. Система розпадеться. Тому глобальну проблему розвитку творчого потенціалу у минулому працелюбного народу доки замінює боротьба з корупцією, фашизмом, геями, мовами, газовими контрактами і здоровим глуздом.
Ця боротьба не вільне і давньогрецьке викручування рук, вона — наочна демонстрація сили і дій, що сотні разів відпрацьовані, урочиста, немов парад. Боротьба впокорює людей видовищем і експресією, піднімаючи людину в масці над тими, що відкривають обличчя і бізнес. Боротьбою захоплюється молодь, обираючи героїчні професії міліціонерів, митників, прокурорів, суддів, податківців. Переповнені юрфаки, як призовні пункти добровольців на війну, показують місця концентрації головних сил і засобів системи, де всі служити Батьківщині раді, аби не працювати. Така вона наша кампф.
ОСТАННІЙ БЕРЕ ЗА КОМІР ПЕРШИМ
Допоки червоні командири з Партії регіонів танцювали під пісні нахтігалів «Свободи», над світом нависла зовсім інша загроза. Ситуація навіяла старий анекдот про партизанський щоденник. Пригадуєте?
5.05. 1942. Німці вибили нас з хатинки лісника.
6.05.1942. Ми вибили німців з хатинки лісника.
7.05.1942. Німці вибили нас з хатинки лісника. І т.д.
Останній запис: прийшов лісник і вигнав всіх до біса.
В умовах наших політичних битв лісників двоє: криза і глобальні зміни в кліматі. Останній може взяти нас за комір першим. За всю історію людства концентрація вуглекислого газу в атмосфері досягла 400 проміле, повідомили нас з країн, що працюють у травні. Переполох у світі був і до цього повідомлення. Державні комісії, урядові організації, фонди і навіть окремі фермери на планеті почали моделювати ситуацію з опадами і погодою, аби зрозуміти, що сіяти й куди бігти. Виявилось, що загальна температура на планеті є, але клімат в кожному регіоні буде свій. Причому масштаби цих регіонів скорочуються до територій в половину однієї області України. Тобто Вінницю може заливати дощами, а в Умані — ні міліметра опадів. Точкові прогнози погоди в багатьох країнах стають головною зброєю гідрометцентрів і відомств, залежних від примх природи. Як завжди, нас це не стосується. Дивимося на милих дівчат з телевізора, що вказують жестами Царівни-лебідь в різні боки України, і насолоджуємося. Все одно про погоду в інтернеті дізнаємося. Але хто поділиться прогнозами з приводу змін у кліматі України, у водних шарах підѓрунтя, зростання популяцій комах-шкідників, програм термоізоляції житла, регіональних зсувів термінів опалювального сезону і багатьох інших важливих речей, якими вже десятиліття займаються країни, що оточують нас? Насущні справи людства тьмяніють перед мишачою метушнею стратегів довкола захованих в посадових кріслах і стільцях партійних пріоритетів.
ГЕЙ-ХЛОПЦІ, ТВІН-ДІВЧИНИ!
Продовжуючи модну тему, що полюбилася начальникам фашизму, можна точно сказати: нацисти переслідували геїв. Комуністи геїв не переслідували. Організувавши після Жовтневої революцію сексуальну, вони одразу ж розібралися: гендерна свобода не дисциплінує народ, тому всі формати сексу взяли — й відмінили. Тепер, коли «про це» відомо кожному школяреві, настав час партійної консолідації довкола вічно живої теми. Від Папи Римського до вождя племені, що загубилося в преріях, про одностатеве кохання висловилися всі. А наші партайгеноссе не визначилися. Оновлені комуністи вичікують. Історичний проліт з атеїзмом і запереченням бізнесу навчив стриманості. А раптом, як церква і приватна власність, їм згодиться не характерне для Леніна кохання? Партія регіонів, що піднеслася над мирською метушнею матеріально, ідейно теж не проти, раз сам патріарх Кирило за свободу вибору в коханні. БЮТ? З ними картина зрозуміла. То хіба може партія з серцем на прапорі проти нього ж піти в побуті й роботі? А УДАР, лідер якого на рингу й у фотосесіях завжди гідно відстоював красу чоловічого тіла? Ні, ці партії не можуть йти проти дубль «янь» і дубль «інь». Залишаються патріоти «Свободи», що пашать здоров’ям, молодістю і пристрастями. Ось хто спростовує Фрейда, демонструючи парадокс відірваного від сексуального початку політичного лібідо. Можна подумати, що не козацького вони роду, а хасидського. А шкода. Політики зобов’язані боротися за підтримку різних виборців, серед яких бувають і такі, з ким вони не паряться в сауні. Не те щоб їхні голоси були вирішальними. Просто по ставленню до меншості, хоч і сексуальної, судять про демократичність настроїв більшості. А раз так, то гей-хлопці, твін-дівчини, краще йдіть до «Батьківщини»!
* Кадуцей, або керікіон — жезл оповісників у греків і римлян; назва жезла Гермеса (Меркурія), який мав здатність примиряти (ru.wikipedia.org)
