Останнім часом критичні випади на адресу опозиції навіть з боку її прибічників почастішали — і це цілком закономірно, оскільки у багатьох розсудливих людей з’являються побоювання щодо подальшого розвитку політичної ситуації в Україні. Уявляється, що наша держава невблаганно наближається до розгалуження шляхів, де є тільки три подальші напрями, кожен з яких надзвичайно небезпечний.
Перший шлях — це повторення 1999 років, тобто президентських виборів з проштовхуванням владою до другого туру найбільш зручного суперника для перемоги над ним. Щоправда, тепер умонастрої значної кількості виборців змінилися, і комуністи вже не можуть зіграти спочатку призначену для них роль. Тепер замість Симоненка допомогти діючому президентові зберегти владу повинен свободівець Тягнибок.
Другий шлях — це збереження влади В. Януковичем за допомогою конституційної реформи. Кучма намагався піти цим шляхом після другого президентського терміну, але у нього не вийшло. Цей шлях загрожує непередбачуваними ускладненнями з можливим трагічним результатом, оскільки чимала частина українських громадян не прийме такий варіант результату боротьби за владу.
Третій шлях — це перемога на президентських виборах опозиційного кандидата. На жаль, цей третій шлях теж загрожує значними небезпеками. На початку Помаранчевої революції опозиція теж складалася з трьох основних сил, очолюваних Ющенком, Тимошенко і Морозом. Після перемоги опозиції на президентських виборах почалася виснажлива війна за посади і вплив, війна на знищення. Все це зрештою призвело до зради національних інтересів: до кабальної газової угоди і до подальшого укладення Харківського договору. Подібне з дуже великою мірою вірогідності може повторитися в разі перемоги опозиції на президентських виборах. Ну хоч би вже тому, що дуже складно уявити собі партії Тягнибока і Кличка, які дружно і в злагоді кермуватимуть державою. Дуже вже різняться їхні політичні плани й методи. Дуже складно уявити собі А. Яценюка, який проводить відкриту й демократичну кадрову політику, а не особистий кулуарний підбір кандидатів в обмін на фінансові послуги. Дуже складно уявити в ролі справжньої демократки — а не самовладного майстра залаштункових інтриг — Юлію Тимошенко, яка, поза всяким сумнівом, здійснюватиме певний вплив на «Батьківщину», де б не знаходилася сама Тимошенко — в ув’язненні або на волі.
Слабкі місця нинішньої опозиції видно вже зараз як на долоні. Головний недолік — це її ідеологічна та організаційна різношерстність. Не викликає жодних сумнівів, що опозиціонерам шкодить відсутність єдиного інтелектуально-організаційного центру. Цілком очевидно, що серед більш-менш відомих опозиціонерів (включаючи Тимошенко і Луценка) зараз немає беззаперечного морального й інтелектуального лідера. Незважаючи на запевнення керівників опозиції у своїй єдності, відчувається, що три основні опозиційні сили ведуть напружену боротьбу за вплив не лише з Партією регіонів, але й між собою, і ця — поки що — прихована боротьба може вмить перейти у відкриту війну без правил, варто тількі одній з трьох сил вирішити, що настала пора позбутися хоч би одного з суперників: дуже вже велика ціна перемоги, і поділити здобич на три частини справедливо навряд чи вдасться, до того ж не особливо хочеться. Взагалі у більшості українських політиків спостерігаються манери відомої казкової лисиці Аліси, яка по справедливості й по-братськи ділила сольдо з котом Базіліо. Проте, оцінивши результати «справедливого» ділення, розлючений кіт «мовчки вчепився їй у пику».
Може виникнути питання: навіщо зараз говорити про майбутнє? Потрібно спершу перемогти на виборах, а там, як то мовиться, «якось воно буде». На жаль, наше «Якось воно буде» веде до поразок: до провалу вступу до НАТО, до кабальних економічних угод, до абсолютно невиправданих політичних поступок на кшталт Харківської угоди... Час би вже нам ставати раціональнішими і навчитися розраховувати дії і події хоч би на декілька кроків вперед, а не робити припущення, що головне — це, щоб президентом став Він (або Вона) — «наша людина».
Досвід показує, що успіху Україна досягає тоді, коли і влада, і опозиція діють на користь держави, а не на користь окремих кланів і політиків. Країна гостро потребує реформ і в наведенні елементарного ладу в усіх сферах життя. Але вже зрозуміло, що ні партія влади, ні опозиція не володіють достатнім потенціалом для проведення потрібних змін, тому навіть ті реформи, які вдається проводити, викликають зворотний ефект і сильний опір суспільства. Тому і нинішня влада, і опозиція мають бути готові до політичної співпраці з опонентами на основі договору, припинивши як війну на знищення, так і залучення політичних опонентів лише як «тушок», тобто безпринципних перебіжчиків.
В історії прикладів досягнення корисних компромісів вистачає. Адже змогли нещодавно німецькі християнські демократи утворити уряд разом зі своїми, здавалося б, непримиренними противниками соціал-демократами. Відомий німецький політик, один із засновників Християнсько-демократичного союзу канцлер Аденауєр одного дня заявив, що має намір будувати таку Німеччину, в якій соціал-демократи ніколи більше не прийдуть до влади. Не вийшло. У цьому канцлер програв — напевно, на щастя для Німеччини.
На жаль, такий варіант подій все-таки маловірогідний для України. Кооперація і компроміс в ім’я національних інтересів — це не те, чим могли б похвалитися українці; ні нинішні, ні наші предки. Краще бути під Москвою, ніж під Мазепою — так вирішили ті козаки, яких так не вистачало для перемоги Мазепі та його союзникові, шведському королю Карлу ХII. В результаті Україна остаточно стала безправною колонією Москви. Заздрість, особистий егоїзм і відсутність державного напряму думок — це головна причина більшості українських бід. Напевно, непогано було б, якби для українських політиків загальнодержавного і регіонального рівнів було запроваджено обов’язковий екзамен з історії України (природно, не в інтерпретації нинішнього міністра, завідувача освіти і просвітництва українського народу), а також залік з роботи Френсіса Фукуями, присвяченої соціальному капіталу, тобто прагненню й умінню об’єднуватися для позитивних цілей.
Політика як влади, так і опозиції вже не влаштовує більшість українців. Саме тому для того, щоб зібрати двадцятитисячну демонстрацію в Києві, місті з населенням майже в три мільйони, і ті, й інші звозять людей навіть з віддалених регіонів, а інколи вимушені буквально купувати демонстрантів. Влада в деяких випадках просто примушує працівників державної сфери брати участь у своїх заходах, що є кричущим порушенням прав людини.
Зараз інколи стверджується, що нашій політиці потрібні нові обличчя, проте це помилкове твердження. Справедливим є інше твердження: Україні потрібна нова політика, а не нові політичні фізіономії зі старими думками, методами та звичками.
У тому, щоб з’являлися політики нового типу, більш за всіх зацікавлене українське суспільство; тому саме воно може і повинно зіграти головну роль у цьому процесі, діючи найрізноманітнішими способами, зокрема й шляхом тиску на владу і опозицію. Оптимізм вселяє той факт, що це розуміє все більша кількість українців, про що, крім іншого, свідчить безліч публікацій в газеті «День».
ЦИТАТА «Дня»
«Можливо, У другому турі опиняться два опозиціонери»
Юлія ТИМОШЕНКО, колишній прем’єр-міністр України (з її листа, опублікованому на сайті «Батьківщини»):
«...Я хочу чітко заявити, що я проти висунення від опозиції єдиного кандидата в Президенти, якщо вибори будуть відбуватися в два тури. Вважаю, що висунення єдиного кандидата від опозиції на Президентські вибори не тільки не потрібно, але й вкрай шкідливо для перемоги.
...Хай українці оберуть найдостойнішого кандидата та візьмуть на себе відповідальність за свій вибір. У нас немає, як під час Президентських виборів у 1999 році, загрози виходу в другий тур кандидата від комуністів разом з представником влади. В другий тур обов’язково вийде один з представників демократичної опозиції, а якщо все буде так, як зараз, то, можливо, в другому турі опиняться два опозиціонери. Обидва варіанти — позитивні, тому не позбавляйте народ права вибору шляхом тіньових домовленостей».
