Інформаційні провокації, спецтехнології, масовані кампанії маніпуляцій, що їх вже котрий рік здійснює путінське керівництво супроти України (а все це, взяте у сукупності, має чітку назву — інформаційна війна), — це таке явище, при аналізі якого нелегко зберегти холодний, тверезий розум. Коли політичне керівництво Російської Федерації, по суті, бере на себе ідеологічне та пропагандистське «прикриття» (московські телеканали тут — річ вже вторинна, вони виконують, причому свідомо, злочинні інформаційні накази, проте імпульси йдуть згори!) вбивств, катувань та викрадень громадян України на сході й у Криму, виправдовуючи це боротьбою з «фашистами» та «бандерівцями», які, мовляв, насправді й чинять усі ці звірства, — то спокійним тут залишитися важко. І тим більше важко згадувати про будь-яку моральність.
Але, в той же час, що нас, власне, тут повинно дивувати? Хіба новина, що Путін та його оточення були, є й залишаться «гросмейстерами» інформаційних спецоперацій? Причому це обумовлено «генетично»: по-перше, треба згадати про кар’єру російського президента; а по-друге, теперішній кремлівський режим є прямим політико-ідеологічним (і навіть «духовним») спадкоємцем як царсько-імперських, так і радянських, більшовицьких, режимів — від Івана Грозного, Петра І до Андропова включно. А всі ці «державні мужі» вміли не лише голови або руки рубати, вогнем мучити, розстрілювати, в ГУЛАГ кидати або в «психушках» нормальних людей «лікувати»! Вони вміли буквально з «порожнечі», з нічого створити образ потворного ворога (часто одного-єдиного, «концентрованого», як потім вчив Геббельс!) — «мазепинців», «петлюрівців», «бандерівських поплічників фашистів» (саме цього Франкенштейна оживили зараз; але забувають, що в романі Мері Шеллі ця «потвора з пробірки» вийшла з-під контролю свого творця), «буржуазних націоналістів», «антирадянщиків», «галицьких ненависників Росії» тощо. Всі ці «тавро», за задумом кремлівських екзекуторів, мають скалічити свідомість зрусифікованої частини українців і, стискаючи їхній мозок, їхню душу, перетворити їх на безпам’ятних манкуртів із роману Чингіза Айтматова.
І знову ж таки — а що нас, власне, має дивувати? Мета виправдовує засоби — цю формулу застосовували й до Макіавеллі, й після нього — як бачимо, аж дотепер. У нас в школі (справа була 1979 року) був дуже цікавий викладач історії — доволі освічена людина, чудовий оратор, з гострим і цинічним розумом. Ми одного разу запитали в нього: «Як розуміти цю хитру формулу: мирне співіснування з капіталістичними країнами є формою класової боротьби?» Він відповів: «Дуже просто: що наше, радянське, то, звісно, наше; а що їхнє, буржуазне, — теж буде наше, бо до цього призведе «класова боротьба». Отак міркує, бачте, наш ЦК!». І зараз суркови, кисельови та рогозіни міркують саме так — лише замість «класової боротьби» — відродження «Великої Росії», що «встає з колін». Звісно, люди з таким, з дозволу сказати, «світоглядом» бачать, що жоден (!) із президентів України (про того, хто жив у Межигір’ї, взагалі промовчимо) не подбав про інформаційний суверенітет України, підсвідомо (а можливо, й свідомо) сприяючи фатальній консервації «совка» на сході, — і діють відповідно. Московські «імперці», як правило, цинічні прагматики — не романтики (Дугін і Проханов — теж). Чому не скористатися дурістю або зрадою (або жадібністю) київської верхівки й не увімкнути ідеологічну «зброю масового ураження» на повну потужність? Це й робиться. Мета — максимально підсилити в «гібридній війні», що веде РФ, компонент війни громадянської...
Зараз часто згадують вислів Черчілля: «Фашисти майбутнього оголосять себе антифашистами». Ще краще сказав видатний американський профспілковий лідер Джордж Міні (1952 року): «Коли Москва бореться з фашизмом, це нагадує мені проповідь про всезагальне братерство, яку читає... кобра». Коли це зрозуміє Донбас — ми надійно захистимо єдність України.
