В українській геополітичній партії встановилася рівновага. Оскільки про рівновагу сил мови йти не може, то ми маємо справу з рівновагою ризиків.
Україна ризикує тим, що, продовживши АТО в колишньому вигляді, зазнає військової поразки. Під Іловайськом і в Новоазовську російський президент виразно дав зрозуміти, наскільки далеко він готовий піти з метою не дати Україні шансів на швидке розв’язання проблеми. Цій готовності поки що нічого протиставити, ні Україні, ні Заходу. Але Захід грає з Кремлем свою партію, і що відбувається на сході нашої країни цікавить його передусім з точки зору власних інтересів. Тим часом, завдання військової поразки набагато сильнішій стороні в асиметричному конфлікті вимагає значно ефективнішої армії й більш рішучої підтримки третіх сторін, ніж та, що є сьогодні в України.
Є для України й низка другорядних, але значних ризиків. До них належить подальше руйнування інфраструктури Донбасу, наростання озлобленості й ворожості населення. Історія не випадково має так мало прикладів того, як схожі конфлікти удавалося розв’язувати в силові способи. Побічні проблеми, які виникають при застосуванні сили, затуляють собою будь-які успіхи.
Чим ризикує Путін? Насамперед високою ймовірністю отримати геополітичну катастрофу на зразок афганської або в’єтнамської, тільки посилену ізоляцією й наростаючою слабкістю Росії. Посилення військового тиску на Україну призведе до погіршення й так поганих позицій Кремля в його іграх із Заходом. На нинішньому етапі війна веде Росію не до досягнення політичних цілей, як учив Клаузевіц і як те хотілося б Путіну, а в прямо протилежному напрямку.
Окрім цього, виникають додаткові ризики з ширшою географією. Зав’язнувши в українській кризі, Росія нестримно втрачає позиції на інших «фронтах» — від Близького Сходу до Східної Азії. Геополітичні «партнери» Росії користуватимуться її проблемами, а нинішнє мислення Москви в дусі realpolitik багаторазово перебільшуватиме цю небезпеку. Хоч би що заявляли в Кремлі, Росія — держава регіональна, а отже, не здатна одночасно активно брати участь у кількох кризах у різних точках планети. За українські експерименти доведеться платити, й те, що пряме використання сили вкрай неефективне в сучасному світі, — не просто теоретичне припущення. Росії належить переконатися в цьому на власному досвіді.
Санкції, які багато хто вважає недостатніми, а дехто й зовсім проявом «заспокоєння», насправді несуть в собі серйозну довгострокову загрозу для Москви. Економічна ціна за ревізіонізм, про яку говорять на Заході, вже перевищила 100 млрд доларів, що становить 5% від російського ВВП і, наприклад, дорівнює обсягу її річного військового бюджету. Перспективи ще менш райдужні, й якщо поступово санкціями будуть охоплені енергетичний і фінансовий сектори російської економіки, то запас її міцності скоротиться до двох-трьох років. Це зовсім не те, що давало б можливість широкого планування навіть на пострадянському просторі, не кажучи вже про якісь там протистояння із Заходом.
Росія досить швидко й жорстко зіткнулася з різким скороченням власних можливостей впливати на міжнародні процеси. Свого часу адміністрації президента Буша-молодшого знадобилося кілька років однобічних силових дій, щоб критики заявили про те, що авторитет і вплив США в їх результаті зменшилися. Росія «впоралася» за пару місяців.
Як для Києва, так і для Москви ситуація виглядає патовою. Оскільки безвихідь ця відноситься до політичних ризиків, то вихід з неї пов’язаний далеко не лише з військовими діями. Війна в цій ситуації служить конкретній меті посилення переговорної позиції для кожної зі сторін.
А те, що ми маємо справу з рівновагою ризиків, а не сил, вносить особливості до процесу врегулювання. Як правило, тривалий і міцний мир стає результатом саме силового балансу, що склався в реальності або в оцінках противників. Інакше одна зі сторін віддасть перевагу продовженню конфлікту. Мир як наслідок зростання ризиків крихкіший і вимагає акуратніших підходів.
Слід одразу зазначити, що остаточний і міцний мир зараз украй малоймовірний. Для цього є три причини. По-перше, Кремль ще не впевнений, що вичерпав усі силові можливості нав’язування власних умов. По-друге, переведення конфлікту в латентну фазу — «заморожування» його — може бути вигіднішим для Москви, ніж остаточне врегулювання. І, по-третє, рівень довіри між сторонами вкрай низький, а його мінімальне відновлення потребуватиме довгого часу. Теорія підказує, що в таких умовах мова може йти про тимчасовий компроміс.
Прикладом такого компромісу виступає Мінська угода. Більше того, навряд чи варто чекати чогось іншого від наступних схожих документів. В умовах низької взаємної довіри сторони можуть рухатися лише шляхом дрібних взаємних поступок.
Проте важливим завданням уже зараз виступає побудова чіткого бачення того, як далеко Україна готова на цьому шляху зайти. Ведення будь-яких переговорів передбачає наявність стратегії, частинами якої виступають ключові інтереси й зона можливого компромісу. Знати ту саму інформацію про противника вкрай корисно, і ось тут ми вступаємо в царство спекуляцій і домислів.
На наш погляд, хоч би якими широкими мазками описувалися імперські та інші замашки Володимира Путіна, прагматичні устремління Росії в ситуації, що склалася, зводяться до такого: 1) право обмежувати свободу зовнішньополітичного вибору України; 2) статус Криму; 3) постачання півострова в умовах окупації; 4) енергетичні питання. Послідовність побудована з урахуванням відносної важливості цих питань, хоча в процесі розвитку подій цей параметр може мінятися.
Між іншим, без рішення Кремля анексувати Крим цей список виглядав би наполовину коротшим і напевно підштовхував би до вже відомої за горезвісними Харківськими угодами формули, чинити опір якій в економічно ослабленої України було б не так багато можливостей. Чому Путін обрав набагато складніший шлях — залишається окремою темою для дискусій.
Хоч би як там було, сьогоднішня реальність змушує шукати виходи в дещо інших координатах. Російським пріоритетам першого порядку прямо суперечить наш власний — збереження територіальної цілісності країни. З цієї простої причини статус Криму зі списку наших можливих поступок має бути виведений, а в переговорний процес може бути повернений лише з часом і виключно у вигляді нашої вимоги про повернення юрисдикції над півостровом.
Схожа ситуація із зовнішньополітичним вибором. З одного боку, з нього починався Майдан. З другого — вся логіка розвитку подій в Україні ставить його в центр партії. Поки Путін діє за принципом «все або нічого», не погоджуючись ні на які варіанти «фінляндизації» й вимагаючи повного повернення до безпросвітної позаблоковості, у нас немає простору для поступок. Уже сьогодні протиставляти цій вимозі можна зміну настроїв людей, катастрофічні наслідки такого курсу для національної безпеки й зростаючу з кожним місяцем здатність України чинити опір, а разом з нею — і цінність України для НАТО.
У віддаленішій же перспективі зовнішньополітична стратегія України може стати важливим важелем у переговорах з Росією. Саме з цієї причини сьогодні не можна ослабляти його, передчасно відмовляючись «просто так» від будь-яких варіантів. Питання членства в НАТО, його потенціал, обмеження й можливості, мають бути поставлені на порядок денний нашої зовнішньої політики.
Енергетика й питання постачання Криму формують більшу частину зони можливих компромісів. І для України, і для Росії це важливі проблеми, в той же час не дуже обтяжені принциповими міркуваннями. Підхід до них, проте, має бути вивіреним і обережним, з урахуванням того, яку роль відіграють такого роду «дрібні кроки» в загальному процесі врегулювання.
Росія продовжує потребувати Україну як споживача й транзитера російського газу, причому в міру того як знижуватиметься залежність європейського ринку від російських постачань, втрата транзитної значущості компенсуватиметься зростанням споживчої. Диверсифікація постачань і підвищення ефективності промисловості підсилюватимуть переговорні позиції України в цій сфері, й користуватися цим можна вже зараз. При цьому метою може бути не лише пошук прийнятної ціни на газ, а й досягнення цілей у ширшому контексті поточної кризи.
Постачання продовольства, енергії та води до Криму є великою проблемою для Кремля, й лише Україна може її розв’язати. Діапазон рішень при цьому настільки ж широкий, як і діапазон можливих цін, а зменшити залежність від українських постачань у короткостроковій перспективі не удасться. Це дає Україні ще один аргумент у будь-яких переговорах з Москвою.
До всього іншого ці два важелі можна зв’язати один з одним, уникнувши таким чином традиційної помилки слабких партнерів у асиметричних відносинах — «переливання» слабкості з однієї сфери в іншу, прикладом чого були Харківські угоди. Тут усе може працювати простіше: невиконання зобов’язань у сфері енергетики означає симетричну відповідь у питанні постачання.
Кроки в рамках, окреслених можливими й неможливими компромісами, є неминучою частиною розв’язання конфліктів, подібних нашому. Переговори ускладнюватимуться внутрішніми чинниками, недовірою й «поганим», деструктивним фоном і історією конфлікту. Але, з урахуванням готовності Путіна не допустити військової поразки сепаратистів і нашої рішучості відстояти суверенітет, альтернативи їм немає.
Микола КАПІТОНЕНКО, кандидат політичних наук, доцент, Київ
