Почну з того, що видається головним.
Настав мир за Путіним. Із захоплення Криму настав. Була Росія за Путіним, став мир за Путіним. Треба змінювати відправну точку всіх міркувань — інакше всі ми станемо ходячим анахронізмом. Можна опинитися поза часом, якщо жити минулим. Ще раз повторюю: я про зміну відправної точки всіх міркувань і планів. Що швидше, то краще. І це не ви і ми, якщо говорити про росіян і українців. Це всього світу стосується. Інакше він обійдеться без нас.
Ось таке моє застереження. Воно неприємне, тому що ставить під сумнів повсякденні заняття і звичні розмови, тому я ставлюсь як до належного до тієї агресії, з якою стикаюся. Але цю тему вважаю найважливішою нині.
І щоб зрозуміти мир за Путіним, треба розібратися з Росією за Путіним. Власне, тут могло бути будь-яке інше ім’я. Він лише виконавець. Нинішній російський цикл — 75 років. Саме стільки минуло відтоді, як СРСР разом із нацистською Німеччиною розпочав Другу світову війну, здійснюючи російську програму імперського розширення, прирощування російського миру. І неважливо, що тоді це сталося в союзі з Гітлером, а продовжено було після перемоги над ним. І абсолютно незначущою є комуністична оболонка — оболонка може бути будь-якою. Головне — експансія, нав’язування своєї моделі розвитку, своєї картини світу іншим народам. Навіть сімейна спадкоємність спостерігається: онук Молотова В’ячеслав Ніконов — нині один з ідеологів російської експансії.
Працює російська матриця, яка перейшла з Візантії і збагачена досвідом Орди. Повторю вже сказане. Під російською матрицею слід, на мій погляд, розуміти сукупність забобонних, які не потребують раціонального обґрунтування, стереотипів, що відкидають його, лежать в основі картини світу, національної самоідентифікації, системи цінностей і заснованих на ній стандартів поведінки під час постановки і вирішення соціально і національно значущих завдань.
Засвоєння цих стереотипів, тобто реалізація матриці, відбувається в процесі соціалізації особи, в якому беруть участь найрізноманітніші суспільні інститути — від сім’ї і дитячого садка до армії і в’язниці. А нині в цьому процесі дедалі важливішу роль відіграють засоби масової комунікації — від медіа до соціальних мереж.
Ось саме на цьому й варто зосередити увагу. Не на військових зведеннях і не заклинаннях про швидке падіння режиму Путіна, органічного російському соціуму і навіть російській опозиції, якої немає. Соціокультурна матриця єдина для тих, хто готовий знищити одне одного, але не саму матрицю. Тоталітаризм — результат спільних зусиль усього суспільства. Упродовж останніх 30 років опозиція займалася чим завгодно, але не найголовнішим — вона не ставила під питання політику на пострадянському просторі, не могла зрозуміти, що тоталітарна реставрація розпочалася з підтримки Придністров’я, Абхазії, кримського сепаратизму.
І саме ЗМІ, в яких працювали представники прогресивної громадськості, а нині — російської інтелігенції, легітимували нинішню війну. Це ми з’ясували в розмові з однією громадянкою України, яка вважала, що офіційне оголошення війни зробить ворогами всіх українців, а не лише київську хунту і бандерівців. Відповідь моя була: «Заспокойтеся — все набагато гірше». Російські ЗМІ зробили абсолютно непотрібною інституційну легітимацію війни, перетворивши Україну й українців на породження пекла і недолюдків роду людського.
Раніше те ж саме було зроблено з Америкою і Європою. Причому в найскрутніші часи антиамериканізм і ксенофобія не були такими тотальними. У «Російському питанні» Костянтина Симонова і у фільмі Григорія Александрова «Зустріч на Ельбі» були присутні прогресивні, чесні і симпатичні громадяни США. А зараз вони усі, в кращому разі, «американці тупі».
Отже, російській інтелігенції ніяк не уникнути відповідальності.
Судячи з інформації, здебільшого з українських ЗМІ, Росія здобуває перемогу, воюючи, як завжди — незважаючи на втрати. Із тих, хто лежить у цинкових ящиках, почнуть робити героїв. І не треба згадувати Афганістан: зараз воюють контрактники. Їх привело на війну не закличне рабство. Соціальне життя влаштоване так, що виштовхує людину на війну.
Ось це дуже важлива тема — зв’язок імперського розширення з особливостями соціального устрою й економіки. Коло конкретних проблем величезне, але ніхто цим не займається. І тут я лише спробую їх визначити.
Російські інтервенти в Україні є частиною загальної соціальної системи. Вони боєздатні, вивчені і не мають моральних обмежень. Казки про розвал армії, які в ходу в ЗМІ і соціальних мережах, описують ситуацію з точністю до навпаки. Це вже зрозуміло західним аналітикам. Не посилатимусь на те, що російська армія накопичила величезний досвід бойових дій, що в неї вкладено величезні гроші, що вона цілком відповідає технологічному й інтелектуальному рівню сучасної військової справи. Російська армія — і це найголовніше — так само органічна суспільному, політичному й економічному устрою Росії, як відповідала вона йому за Петра I, Катерини II, Сталіна і Брежнєва.
За радянських часів армія виконувала соціалізуючі функції для всього чоловічого населення країни. Зберегла вона їх і тепер, але відокремила їх від власне військових, що її помітно посилило. Контрактники, які витіснили строковиків ще в ході першої чеченської війни, сформували особливу соціальну касту.
У російській пресі мотивацію контрактників пояснюють неможливістю знайти роботу. На це чути заперечення: робота завжди є. Суперечка ця безплідна, тому що зводить усе до одного примітивного питання. А воно є частиною загальної проблеми — проблеми соціалізації, відповідності майнових і соціальних статусів, які далеко не завжди перебувають у прямій залежності. У патріархальному суспільстві це видно на прикладі мільйонерів-золотарів у купецькій Москві, в більш просунутому соціумі — це дони мафії, які лопаються від грошей, але не допущені в істеблішмент.
Уся соціальна система Росії глибоко мілітаризована, працює на війну. І далеко не завжди ця мілітаризація очевидна. Майнове розшарування суспільства — на межі поляризації — виштовхує людей в армію. Тим самим вони виводяться із суспільно-політичного простору. На це працює і відсутність інститутів соціального захисту, і нікчемність профспілок, які так і залишилися державно-рептильними, і ті самі медіа з їхнім культом війни і насильства у всьому — від інформаційних програм до серіалів, і навіть розважальних шоу.
Система поки що не потребує тотальної мобілізації, але вельми успішно проводить селекцію солдатів імперії.
Це один із видів зв’язку імперського розширення — із соціальною політикою. Але є ще й інше — зв’язок із бізнесом найрізноманітніших рівнів і масштабів. На вищому рівні тут найголовніший бізнес — освоєння бюджету. Повторю ще раз: захоплення Криму — це ще й переміщення всієї машини освоєння грошей платників податків із Сочі на анексовану територію. Навіть куратор залишився той самий — Дмитро Козак. Але це лише верхівка.
З 1992 року всі конфлікти на пострадянському просторі мають бізнес-складову. Кримінальну і не дуже, бюджетну і комерційну, масштабну і дрібну. Розорене Придністров’я, Абхазія, що загниває, зубожіла Південна Осетія — результат цієї ділової активності. Такими самими є й перспективи Криму.
І це свідома політика Кремля, що відмовляється від визнання повноцінного суверенітету і правосуб’єктності колишніх союзних республік. Створення поясу сепаратизму, нестабільності й бідності було розпочате ще Анатолієм Лук’яновим, який об’єднав нардепів від автономій і промосковських рухів на противагу союзним республікам. Називалося це об’єднання «Група «Союз». Путін не вигадав нічого нового. Це така сама спадкоємність, як спадкоємність продрозкладки, перші досвіди якої належать до 1916 року. І, ясна річ, така сама спадкоємність, як придушення більшовиками національних рухів набагато кривавіше і рішуче, ніж за самодержавства. Російська матриця.
І є ще один вид бізнесу, який процвітав у довоєнні часи. Це вибори в державах колишнього СРСР. Адже це і бізнес, і політика одночасно. Пригадаємо Грузію. Путін зараз може замиритися, віднявши в України ще й Донбас, і розпочне війну на іншому фронті — на виборах. Гліб Павловський із Маратом Гельманом уже щодуху метушаться і виступають в українських ЗМІ. Цілком імовірно, що їх теж призвуть, як і 2004 року. Хоча зараз у Кремля політтехнологи більш круті є. За військовими зведеннями можна продивитися відкриття електорального фронту.
Усе це лише окремі спостереження за єдністю соціальної організації російського суспільства і діями Росії. Подібні дослідження, звісно, треба продовжувати, бо, судячи з усього, Путін сів на велосипед. Обрану ним стратегію може бути названо велосипедною: зупинишся — впадеш. Стосується це і зовнішньої агресії, і втримання влади всередині країни.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»
