Грузія надала докази нападу з російського боку, а Міноборони РФ заявило, що ніякого нападу не було, це грузинська провокація, грузини самі викопали яму і поклали туди уламки ракети. Як зреагував на інцидент Захід? Його офіційні представники заявили, що встановити істину неможливо і закликали сторони до порозуміння.
Через рік Росія вчинила масштабну збройну агресію проти Грузії. Колони бронетехніки рушили через Кавказький хребет у Південну Осетію, там же з’явилися багатотисячні добре озброєні «ополченці», інші групи військ РФ висунулися на передові позиції в Абхазії, артилерія «ополченців» за допомоги російських «миротворців» систематично знищувала грузинські села, ударна авіація заполонила прикордонні аеродроми, Чорноморський флот вирушив до грузинських берегів. У цій ситуації грузини не стали чекати, доки сотні російських танків та БМП рушать на Тбілісі та Кутаїсі, а завдали відчайдушного зустрічного удару, який, на думку знаного московського історика Бориса Соколова, зірвав кремлівські плани окупації Грузії (правдивість версії засвідчило те, що професор Соколов після публікації статті на цю тему негайно позбувся викладацького місця). А що ж Захід? Він традиційно виступив у ролі миротворця, а комісія Євросоюзу на чолі з Хайді Тальявіні (тією самою, що зараз очолює місію ОБСЄ на тристоронніх консультаціях з приводу замирення у Донбасі) дійшла висновку, що війна розпочалася в ніч на 8 серпня атакою грузинів на Цхінвалі. Інакше кажучи, війну з Росією грузини розпочали на своїй власній території атакою на своє власне місто... А ще комісія Тальявіні зазначила: росіяни стверджують, що війну спровокували грузини, а грузини стверджують, що війну спровокували росіяни, остаточну правду встановити неможливо. Головне ж — мир, і тому слід приборкати «яструбів»; а оскільки головним «яструбом» в уяві західних «миротворців» виступав президент Грузії Саакашвілі, то його фактично піддали остракізму і з радістю сприйняли його програш на виборах.
З того часу, звичайно, у ставленні Заходу до нинішньої Росії і до путінського режиму багато чого змінилося, значна кількість ілюзій (підживлених зазвичай фінансовою міццю «Газпрому») безповоротно розвіялася. Врешті-решт запроваджені дуже серйозні економічні санкції як проти самої РФ, так і проти найближчого олігархічного оточення Путіна. Але... Ми знову бачимо Хайді Тальявіні на чолі чергової миротворчої місії, ми знову чуємо заклики до припинення вогню й «переговорів між усіма сторонами конфлікту», ми, нарешті, відчуваємо на собі фактичне ембарго на поставку Україні сучасної зброї, яка могла б переламати хід бойових дій і водночас мінімізувати людські втрати, передусім з боку цивільного населення.
До чого вже призвела місія Тальявіні, консультації з терористами і однобічне припинення вогню на 10 днів українською стороною, добре відомо. Банди терористів, які тоді в паніці відступали під тиском українських урядових сил, змогли відпочити, перегрупуватися й одержати з Росії чимало зброї, важкої техніки та боєприпасів. А на додачу під час «припинення вогню» загинуло кілька десятків українських силовиків, було збито два вертольоти, підірвано кілька мостів і танковою атакою розгромлено блокпост під Слов’янськом. Непоганий «бонус» від західної «миро творчості» одержали терористи!
Ще фатальнішими, і не тільки для українців, стали наслідки заборони на продаж Україні сучасної зброї. Така заборона ще була якось зрозумілою до 25 травня, до обрання вже у першому турі Президентом Петра Порошенка (нагадаю, що він випередив своїх конкурентів у всіх областях країни, що надало йому найвищу неформальну легітимність). Бо ж дехто на Заході під впливом російської пропаганди ще побоювався приходу до влади в Україні якихось міфічних «фашистів» і потрапляння отриманої зброї до їхніх рук. Але ця заборона втратила будь-який сенс із моменту, коли у демократичному режимі запрацювали всі владні структури, коли західні лідери зустрілися з новим главою Української держави під час торжеств у Нормандії й особисто переконалися, що він не є якимось зарізякою з кривим ножем за поясом. А на додачу терористичні банди «ДНР» та «ЛНР» із офіцерами російських спецслужб на чолі вже достатньо продемонстрували свою сутність. То у чому ж причина? У надмірній любові до миру за будь-яку ціну, притаманній західним політикам? Чи у силі впливу «Газпрому» та ФСБ?
Але ж Україна не збирається нікому загрожувати, відтак їй не потрібна суто наступальна зброя: ні оперативно-тактичні ракети, ні танки й БМП, ні системи залпового вогню, ні військово-транспортні літаки для десантів, ні бомбардувальники середнього й дальнього радіусу дії. Україні потрібна зброя, що може використовуватися як проти терористів, так і для відсічі ймовірній російській агресії. Це, по-перше, ударні гелікоптери — такі, як різні модифікації американських AH-1 SuperCobra, AH-1Z Viper, AH-64 Apache, чи як розроблений спільно країнами ЄС Eurocopter Tiger. Згодився б навіть розроблений ще за часів апартеїду у Південноафриканській республіці Denel AH-2 Rooivalk, але є великі сумніви у здатності промисловості цієї країни оперативно випустити хоча б 10-15 цих машин останньої модифікації. Ударні гелікоптери можна використовувати і для відбиття танкових атак, і для дистанційного ураження артилерійських систем, установок залпового вогню та ПЗРК, і для висадки диверсійних груп та вогневого прикриття їхніх дій. Наразі Україна має тільки застарілі радянські моделі, до того ж за ці місяці втрачено приблизно половину боєздатних вертольотів. Потрібні і сучасні наземні протитанкові системи, ба, навіть елементарні базуки. По-друге, це безпілотники (БПЛА), які у просторіччі звуться «дронами». Якусь кількість розвідувальних БПЛА українське військо мало, ще якусь кількість протягом минулих місяців зробили народні умільці. Але нагально потрібними є ударні БПЛА. Їх має Ізраїль, їх мають США. Випускає бойові дрони й десяток інших держав, просто американські Predator та Reaper та ізраїльські Heron та Hermes вже пройшли випробовування у численних бойових операціях і здобули гарну репутацію. За вмілого використання БПЛА здатні ефективно знищувати каравани зі зброєю і броньовані машини, ракетні установки і штаби ворога. Їхні точкові удари мінімізують втрати цивільного населення, а прицільне виведення з ладу командного складу противника вносить хаос у дії ворога. Збити ж БПЛА нового покоління вельми непросто — малий розмір, політ на надмалих висотах, рухливість — усе це ускладнює влучання; коли ж дрони діють групами, де одні ведуть розвідку та спостереження, інші ставлять поміхи для ПЗРК, а ще інші — безпосередньо завдають точних ударів, то протистояти їм практично неможливо.
Нічого такого Збройні сили України та Нацгвардія не мають.
Дехто із впливових політиків Заходу вважає, що українські військовики не потребують нової зброї, бо оснащені краще за бойовиків. Можливо, але це — тимчасова перевага. Росія дає бойовикам найновіші свої воєнні розробки. Гранатомети, автомати, ПЗРК, важкі кулемети, снайперські гвинтівки тощо. Такі, яких не має, на жаль, Україна. А якщо і має, то тільки як трофеї.
Ця ситуація добре відома професіоналам Пентагону; на брифінгу прес-секретар американського військового відомства контр-адмірал Джон Кірбі, зокрема, зазначив: «Ми все ще бачимо, як новітні зразки зброї переміщуються через кордон і потрапляють до сепаратистів, зокрема ракетні пускові установки, артилерійські системи, танки і засоби ППО». Не випадково такі впливові у США діячі, що належать до різних політичних сил, такі як Збігнєв Бжезинський та Джон Маккейн, уже кілька місяців говорять про необхідність надати Україні достатню для подолання терористів та захисту від імовірної російської агресії зброю. Але поки що миротворців переконати цим видатним знавцям радянсько-російської політики не вдалося.
А тим часом, якби Україна отримала (за гроші, за формулою ленд-лізу чи ще якимось чином) названі категорії сучасної зброї на початку червня, якби на українське керівництво не тиснули щодо «припинення вогню», то з великою часткою ймовірності зараз «дотиснули» б останні оточені групи терористів, а трагедії пасажирського літака Malaysia Airlines не сталося б. Іншими словами, не загинуло б 298 людей на борту Boeing 777, не загинули б сотні українських вояків та цивільних мешканців Донбасу, не була би настільки зруйнована інфраструктура шахтарського краю. От такою виявилася кривава ціна «миротворчої» (можливо, й щирої) політики. Головне — щоб ті, кому належить, зробили зі своїх fatal errors правильні висновки.
