Перший післяреволюційний тимчасовий уряд в Україні ризикує повторити долю московського аналога 1917 року. Відмінність ситуації, по суті, одна - військовий фактор. У 1917-му війна йшла вже третій рік, і, отримавши її «у спадок» від попереднього режиму, «тимчасові правителі» не змогли переламати ситуацію. Зараз же війна тільки розгорається - але відповідальність за це також лежить на тимчасових правителях. Їм на зміну можуть прийти радикали, так само як було 1917-го. Ті радикали закінчили війну зовнішню, перевівши її у внутрішню. А нинішні можуть почати і ту, й іншу одночасно.
Уряду Турчинова - Яценюка можна було б поспівчувати. Економіка розграбована, зовнішній тиск наростає, саботаж старих сил посилюється. Загроза інтервенції загрожує знищити країну. Основне звинувачення, яке висувається новій владі, - нерішучість. Ну й, звичайно, корупція. З урахуванням колишньої репутації того ж Турчинова корупційний чинник практично не піддається сумніву. До нього, голови МВС Арсена Авакова і голови СБУ Валентина Наливайченка зараз питань найбільше. Воно й зрозуміло - в умовах зовнішньої загрози, коли представники колишньої влади виявляються прямими або потенційними сепаратистами, коли всі найодіозніші діячі минулого режиму вислизнули і перебувають за кордоном, коли проводяться кадрові призначення з обойми осіб вельми сумнівних моральних і професійних якостей - в цих умовах голови силових відомств і глава держави в цілому повинні стати об'єктом максимальної уваги громадськості.
В Україні зараз народжується та сама громадська думка, про яку так довго говорили інтелектуали та інші прекраснодушно налаштовані персонажі. Так, формування це йде повільно, «кластерно» і з неминучими перегинами, але воно вступає в протиріччя з тими верхами, які все ще хочуть жити по-старому, просто змінивши декорації. Слід враховувати і очевидний психологічний момент - люди прагнуть побачити покарання корупціонерів і вбивць, винних у розграбуванні держави і кривавих подіях революції. Мало того - арешти потрібно було проводити швидко й одразу після шоку, в який була впала верхівка посадовців після 22 лютого. Але замість цього вся країна зрозуміла, що екс-гаранта, який утік, не особливо й хотіли ловити. Від того, що гарант остаточно втратив самоповагу і повністю відкрив свою справжню сутність, опинившись в руках московських кураторів, українцям не легше - Янукович тепер недосяжний для українського правосуддя.
Кадрова обойма нових призначенців у нинішньої влади також виявилася слабкою. В її активі, зокрема, рішення про призначення олігархів губернаторами двох областей. Правильне в тактичному плані, це рішення неправильне у стратегічному, воно заморожує можливості для антиолігархічної боротьби в Україні. При цьому олігархічні настрої лише посилюються - і події т. зв. «російської весни» на сході України також є наслідком антиолігархічних, зрівняльних настроїв тамтешніх патерналістськи налаштованих верств, які до цього часу живуть в полоні радянського соціального міфу. Тому говорити про повне «заморожування» антиолігархічної компоненти нинішньої революції не можна. Адже не всі області віддані олігархам, та й влада того ж Тарути в Донецьку все ще виглядає не надто безапеляційною. З урахуванням великої кількості зброї на руках людей, особливо в столиці, правий переворот цілком можливий. Тільки чи буде ця «якобінська фаза» потенційної жорсткої люстрації позитивною для країни? Як разове очищаюче дійство - так. Але в теорії. На практиці вона може призвести одночасно до громадянської війни і зовнішньої інтервенції. До прямого походу російських військ на столицю, не кажучи вже про інші регіони. Так що заклики до тотальної люстрації також потрібно вважати недалекоглядними або провокаційними.
Однак беззубість - спеціальна чи ні – нинішньої влади просто «кричить» про прихід суворих «люстраторів». Зрештою, саме за таким принципом йдуть всі відомі революції - від помірної фази до радикальної, за якою йде або обрив революції, або диктатура, що виростає з неї.
Гадати, хто й коли стане у нас диктатором, і чи буде така персона взагалі - неможливо. Тому варто зосередитися на тому, що відбувається тут і зараз. Кількість кадрових помилок і майже тотальна бездіяльність нової влади тільки озлобляють населення. З різним ідеологічним соусом, але в єдиному неприйнятті «мутних» схем призначень і торгівлі посадами, проти нинішнього уряду виступають і Захід, і Схід України. І це може стати каталізатором такого рівня протистояння, що можуть виникнути серйозні загрози державності та цілісності України. Відповідальність за втрачені можливості, за тіньові домовленості і неправильні рішення лежить цілком на нинішній владі.
Роль уряду Турчинова - Яценюка, якщо їх розглядати з точки зору прийняття рішень - роль «стабілізаторів», які покликані домовитися з усіма компонентами еліт в Україні, за винятком найближчого оточення президента-втікача. Одночасно вони закріплюють за людьми з «Батьківщини» та «Свободи» ключові посади в регіонах і центральних органах виконавчої влади. Однак виявилося, що незадоволених - особливо серед «старорегіональних» представників влади - дуже багато, і багато хто з них воліє вирішувати питання з Києвом саме через провокацію сепаратизму. Чи розраховували ці представники на сепаратизм від початку, чи просто скористалися ситуацією - не настільки важливо. Важливо, що нинішній уряд явно «перегинає» зі «стабілізацією». З боку людей, які вітали революцію, з боку тих, для кого Небесна сотня - герої-романтики, нинішні позиція і поведінка «тимчасових правителів» виглядають, щонайменше, вульгарними. Їхні дії на тлі подвигів загиблих революціонерів вже викликали величезну недовіру до них.
Замість того, щоб діяти гнучко і багатопланово, поєднуючи розумну, об'єднуючу по духу пропаганду, реформуючи систему бюджетів на місцях і проявляючи розуміння «символічних» гуманітарних питань для бунтівного південного сходу, ставки робляться на таємні непублічні інтриги, підсумком яких стають численні захоплення ОДА на південному сході і поява там різних персонажів на кшталт горезвісного Павла Губарєва. Зараз не час для тотальної перекроювання південного сходу. Але й не час для незрозумілих інтриг. Уряд повинен чітко пояснити нелояльним регіонах, за яким принципом вона призначає туди кадри, і виробити програму щодо роботи з населенням цих регіонів. Пряме використання сили тут також небезпечне - навіть більше ніж інтриги і бездіяльність. Цьому уряду потрібно вчитися слухати країну, якщо він не хоче керувати тільки її половиною, а то й узагалі стати урядом у вигнанні.
Чого варта хоча б поява в Одесі Ігоря Маркова, кулуарно звільненого з в'язниці під шумок революції? Якщо Марков був випущений для того, щоб вгамувати одеських сепаратистів, які вирішили було штурмувати місцеву ОДА, то він на сьогодні зі своїм завданням впорався. На відміну від Луганська й Донецька повторних штурмів в Одесі не було, і «новий лідер південного сходу» заявив про мирний характер досягнення цілей. Цілі ці він позначив наступним чином - федералізація, друга державна мова, можлива виборність губернаторів. У теорії, ідеї хороші і гасла правильні. Тільки от питання все про те ж - а чиїми руками досягнуто тимчасове заспокоєння в Одесі? Як взагалі узгоджується сам факт виходу Маркова з в'язниці з «принципово-патріотичною» позицією нової влади? Явне інтриганство тут очевидне, нехай і здається тактично виправданим...
Зате начебто вдалося «поговорити» з одіозним губернатором Харкова Геннадієм Кернесом. Побувавши на допиті в Генпрокуратурі, він виступив проти проведення в місті сепаратистського «віче» 16 березня. Питання тільки, як буде вести себе Кернес, якщо російські танки таки підійдуть до міста, в якому до цього відбудуться провокації, нехай і не їм цього разу організовані?
Фактично, робота спеціальних служб на південному сході України провалена, а часу у країни практично немає. Саботаж і латентний сепаратизм низки регіональних влад, наприклад на Донбасі, плюс вплив олігархів у цих же областях зводять нанівець навіть ті зусилля, які робляться. Однак прояв помірності й обережності щодо олігархічних фігурантів тільки показують ступінь залежності нової влади від думки найбагатших жителів України. Так, спроби співпраці з Рінатом Ахметовим, схоже, успіхом поки не увінчалися - Донецьк залишається другим за нестабільністю регіоном у країні після Криму. Але, якщо ставка на олігархів не спрацювала практично ніде, крім Дніпропетровська, тоді подібну тактику слід визнати провальною від початку.
Система української влади потребує кардинального перезавантаження. Але північний сусід, олігархи і старі корупційні методи багатьох представників нинішньої влади майже не залишають країні шансів на оновлення і роблять її майбутнє дуже туманним. По суті, кредит довіри у суспільства нова влада не отримала. Тепер кожен сподівається сам на себе – зокрема, і в разі початку бойових дій. Історичний час спресувався у лічені дні і тижні, але за цей час колишня опозиція так і не змогла позбутися свого минулого - спільного з поваленою владою. Поваленою народом, до речі, а не ними. Звідси, можливо, й недовіра народу до нових лідерів зі старими прізвищами. І лояльність до них обумовлена хіба що надзвичайними обставинами, в які поставлена зараз незалежність України. Втім, до загострення цієї небезпеки вони також доклали своїх зусиль. Тому час їхнього правління, ймовірно, не буде занадто довгим...
