Російський інтернет міг би й не дізнатися, що у головного редактора й власника «Независимой газеты» Костянтина Ремчукова ювілей і з цього приводу він влаштовує вечірку, якби самі її учасники не виклали в мережу серії відповідних фотографій. Зокрема й у жанрі групового селфі, прибічниками якого виявилися цілком, здавалося б, серйозні люди — прес-секретар президента Дмитро Пєсков, журналіст і прес-секретар «Роснефти» Михайло Леонтьєв, музикант Андрій Макаревич, головний редактор «Эха Москвы» Олексій Венедиктов і багато інших офіційних і не дуже офіційних світських осіб.
НЕВДАЧЛИВІ ГОСТІ
Проте, не легковажність гостей сколихнула інтернет, а сама спільність гламурного проведення часу тих, кого в політичному житті розділяє лінія фронту. До слова, веселощі панували в той самий день, на який було призначено засідання ради директорів «Эха Москвы», рішення якого могли б стати фатально-історичними для одного з останніх вільних майданчиків у російському медіасвіті. Не стали. Засідання було скасоване, хмари цього разу оминули, але вечірка й селфі були аж ніяк не з цього приводу, і інтернет обурився: чи для того останні російські демократи були готові вийти на мітинги на захист «Эха» й Венедиктова особисто, щоб він фотографувався скроня до скроні з Михайлом Леонтьєвим, який оспівує режим? А прийшов би сам президент?
Чи можна пити з президентом, а потім викладати фото цієї події в Instagram?
Власне, конкретна вечірка, мабуть, ні до чого. З таким же успіхом можна засуджувати тих, хто приходить на прийоми до американського посольства випадково, скажімо, на День незалежності — це американці запрошують усіх. І жодного разу, до речі, ніхто не обурювався днями народження самого «Эха Москвы», на які збирається щорік весь московський бомонд, незалежно від політичних уподобань.
Словом, вечірці не пощастило. Надто багато всього збіглося. І перш за все Україна. І саме сам факт цієї невдачі та її причини — предмет для значно глибшого дослідження. Причому його результати можуть бути актуальними не лише в Москві, а й у Мінську, Києві, Алма-Аті та на інших просторах колись єдиного підходу до життя. Просто вечірка сталася саме в Москві.
ЕРА ПОБЛАЖЛИВИХ
Люди на терені колишнього СРСР псували особисті стосунки внаслідок політичних розбіжностей з самого початку кінця СРСР. Своя лінія кольороподілу, відповідно до якого світ ставав чорно-білим, була скрізь і з будь-якого приводу — ДКНС, розвал СРСР, незалежність балтії, голодомор. Десь було ще гірше — скажімо, якщо дружина була вірменкою, а чоловік азербайджанцем. Але життя якось брало своє, в нього поступово входило слово «компроміс», і його кордони визначалися якось самі собою, й соромно не було. Принаймні, на відміну від больових, межі сорому, як з’ясувалося, непогано регулюються. Уміння говорити з людиною інших політичних поглядів стало вимогою політичної культури, й особистий розрив через відмінності в поглядах на приватизацію став би моветоном, якби траплявся, але, як правило, не траплявся. Обивателі продовжували сперечатися, а люди залучені не дуже відрізнялися від кримінально-комерційних структур, що протистояли одна одній у робочий час, а після шести й у вихідні проводили час спільно, із задоволенням, у лазнях або на полюванні.
Це стало нормою.
Україна все трохи змінила в теоретичній оцінці правильності цього уявлення. Але нічого не змінила в сталій практиці. Вийшов дисонанс.
Адже всі вже навчилися бути вище розбіжностей. Більше того, журналістика для Кремля, давно переставши вважатися журналістикою, все одно залишалася до Майдану в загальноприйнятому уявленні якоюсь іншою, але професією, а професії, як нас усіх вчили, усі потрібні. Якщо, звісно, займатися нею професійно, а хто запідозрить у непрофесіоналізмі Кисельова, хоч Дмитра, хоч Євгенія? Відхилення від нормальних уявлень про добро й зло, правду й брехню в цій загальноприйнятій звичці до поблажливості стало професійною особливістю на кшталт уміння піарити який-небудь бандитський банк — безглуздо ж за це не подавати людині руки.
Словом, за столом до України прощалося все. Брехня як професія виявилася поза етичною системою координат. Що органічно сплелося з тією безперечною частиною політичної культури, в рамках якої непристойно переносити політичні розбіжності на дружні посиденьки. Або на вечірки, в яких єдність професійна, особистісна, тусовочна, гламурна і яка завгодно ще виявлялася вищою й значнішою за те, що, здавалося б, має стати приводом якщо не дуелі, то хоча б прямої розмови без жінок.
Не стає. Життя взагалі, до речі, стало менш вимогливим з погляду етичних імперативів, а гріх за професією — вже не гріх. Не лише у тих, хто пов’язаний з політикою. Таксиста, який дере втридорога після аварії або вибуху, не засуджують, особливо такі ж таксисти. Про чиновника, який бере з інвалідів, говорити не доводиться. Поблажливість — норма життя. Усі ми грішні, кому кидати камінь?
КРИМНАШ ВІД АТЛАНТИКИ ДО АЛЯСКИ
Але після України щодо тих, чий бізнес так чи інакше пов’язаний з політикою, повернулася якщо не етична складова, то якась подібність гігієни. Позиціювання відносно лінії українського фронту припинило бути справою суто політичного вибору. «Кримнаш» — не політичне кредо, а майже етичне самовизначення. Тобто не за олігархів або проти, навіть не проти міграції кавказців або киргизів або за, а вже зі сфери, в якій не можна бити лежачого або розбещувати малолітку.
Звісно, з арифметичної точки зору це вододіл для відчайдушної меншості. Але тусовка, про яку йдеться, її ще називають інколи елітою, на відміну від такої ж відчайдушної більшості, все-таки знає, про що йдеться, й замислюється над сенсом і ціною сказаних по телевізору слів. Як і та частина телеглядацької маси, яка цю тусовку знає по іменах. До України на багато речей дивилися крізь пальці. Робота є робота, кожен вибирає по собі. Тепер виявляється, що є така робота, яку не виправдає ніякий Нюрнберг. Якщо, звісно, станеться. А оскільки всі знають, що не станеться, то тим більшою є безсила досада й тим жорсткішою є вимога пригадати старий добрий розподіл людей на тих, з ким можна пити горілку, а з ким не можна в жодному разі.
А саме поняття «кримнаш» стає дедалі ширшим. І вже ніхто не винен, що до кола тих, кому по-хорошому не можна подавати руки, але доводиться, як це взагалі найчастіше буває з тими, кому не хочеться подавати руку, об’єктивно входять ті, хто сміється з Джен Псакі й злорадіє з приводу чергового російського підводного човна в північних морях. Вони так само хихикали й учора, і в цьому не було вже нічого негожого, але сьогодні це вже не просто колишні забобони, сьогодні, після Майдану, це питання не політичного вибору, а совісті, або хоча б чистоти розуму.
Але для людей, які вже звикли пити незважаючи на професійну любов товариша по чарці до Путіна, нічого не змінилося. Вони всередині організму, в якому пріоритети не міняються. Вони знають один одного краще й, головне, корпоративніше, ніж ті, хто висуває до них етичні вимоги. Тут ніхто не відмовить у гостинності Михайлу Пореченкову за його фронтові пригоди, хоч би як на це сподівався демократичний телеглядач.
Оптиміст скаже, що пристойність хоч якось повертається в політику. І безнадійно помилиться. Пристойність шукає шляху повернення до тих, хто від політики, якраз, навпаки, відокремлений особливою стіною. Історія не московська. Питання у висоті цієї стіни. І кількості тих, хто її помічає. У Москві їх усе ще дуже небагато. А стіна висока.
Вадим ДУБНОВ, Москва, спеціально для «Дня»
