Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

За бідолашну еліту замовте слово

7 лютого, 2014 - 14:43
"З НАТЯКОМ" / ФОТО СТЕПАНОВА АНАТОЛІЯ

— Це був час, коли найкращі уми мислили, але мовчали, оскільки їм затикали роти, а найгірші — говорили, хоча, між іншим, могли б і помовчати...

              Фраза з кінофільму «За бідолашного гусара замовте слово»

У соціальних мережах зараз важко знайти цензурний вислів про публіку, що сидить на туго сплетених гілках української влади. І там відповідають взаємністю, влаштовуючи народові життя, на яке він заслуговує. Самі ж обирали! 

Для мешканців Верховної Ради земля, що горить під ногами, не розжарює сидінь крісел. Вочевидь, ізоляційний шар товстий і сприйняття притуплені. «Їхня світлість», що покинула вертикаль заради парламентської появи, для них поки страшніша за пітьму народу на майданах. Адже лише на передвиборних плакатах ці номери партійних списків захищають електоральні поля. Насправді ж — тремтять за власні галузеві й земельні угіддя. Так уже влаштований цей світ, що був круто перероблений 1917-го й поступово повернувся на стару доріжку, де пани з маєтками, барині з гризетками й інші станові відмінності одних піднесли до князів, інших втопили у початковому багні.

 Українські нувориші, на жаль, не стали новою елітою, як їхні далекі французькі побратими. Ті вийшли з низів, добре затямивши прості правила співіснування з верхами. Хочеш миру палацам, не оголошуй війну хатам. Наші не зрозуміли й не прийняли парадигми мирного співіснування багатих з бідними. Навпаки, щодня, як особистою гігієною, займаються роздратуванням мас. Здається, весь український бомонд, структурований за ранжиром Катею Осадчею, існує для повторної перевірки прописних істин. На кшталт теорії суспільного договору Жан-Жака Руссо. Той казав: позбавте прав будь-яку соціальну групу, отримаєте — вибух невдоволення. Ну що для наших прізвище Руссо? Усього лише асоціація із західною зіркою Голлівуду. Отже, теорій минулого українські прелати не сприймають. Навіть якщо теорії перейшли в практику й грюкають у двері, завдаючи незручностей сусідам.

 Усе починалося з поодиноких симптомів. Пристрелив пан холопа, який насмілився його пшеницю топтати. Панський синок у запалі зухвалості збив на вулиці неповоротку бабцю або відлупцював дівчину в кабаку. Випадків було багато, але всі видавалися за прояви хуліганства на верхніх поверхах. Потім верхні поверхи почали не лише традиційно гидити на нижні, а й перекривати їм кисень. Ціни, податки, збори й інші хитромудрі способи відносно чесного відбирання грошей у громадян набули широкого поширення не лише в середовищі живих. Помре людина — уряду радість, родичі заплатять збір за аутопсію, ну й перепаде ще дещо з похоронних бюро і кладовищенської землі. Звісно, основний тягар ліг на тих, хто поки не покинув цей світ. Дрібний і середній бізнес затоптали чисельні інспектори незліченних контор і загорнули бульдозери великого. Громадянські свободи віддали на розсуд місцевого начальства. Конституцію перевели в електронний документ з функцією автозбереження на цей момент. Словом, який тут суспільний договір! Який заклик ділитися? Усе сюди!

Тепер, коли жах становища відомий кожному в країні й багатьом за кордоном, наша еліта все ще не визнає авторства написаного нею сценарію катастрофи. Усі, хто ставив гербові печатки на важливі папери, що встелили дорогу до пекла, або витають у хмарах розвиненого феодалізму, або перебувають у глибокому ступорі. Він проглядається в неквапливості парламентської метушні. Будівля, де давно нічого не вирішувалося, виявилася настільки ж привабливою для злісних прогульників сесій з великим капіталом, як і будівля, де недавно вирішувалося все. Але кулуарні бесіди особистого, фракційного, партійного й фінансового характеру не перетворюються на суспільний діалог, хоч лусни. Для конструктивізму не вистачає зв’язку з реальністю й розуміння того, що відбувається.

Судячи із заяв у пресі, еліта (назвемо так скорочено правлячий кластер) розглядає нинішній гаплик, як розбіжності між прибічниками й противниками євроінтеграції. Завдяки такому наївному уявленню й прижилися вигадані Кремлем страшилки про бандерівські загони, що йдуть на австрійських лижах по кризі Чорного моря в тил безтурботного Криму. Пригадаймо, як казав відомий прибічник Митного союзу, який виїхав на ПМП до Європейського, мовляв, нас підтримує робочий народ сходу країни. Якби прем’єр, що покинув будівлю на Грушевського, та його соратники, що залишилися в ній, могли зняти окуляри з ідеологічною діоптрією, вони б побачили абсолютно іншу картину. Батальні полотна, що розгорнулися за вікнами Кабміну, могли б розбудити інші думки. Звідки в країні стільки не зайнятих чоловіків і жінок репродуктивного віку? Що залишили вони в рідних краях, виїхавши стояти на барикадах безкоштовно, або товктися в Маріїнському парку за гроші?

А не залишили вони нічого. На всі чотири сторони від Києва народ закабалений владою, але вільний від роботи й власності. Сонними райцентрами, де окрім державних установ працюють лише бізнеси глав цих установ, микаються без гроша в кишені молоді, сильні, здорові хлопці. Їм би працювати, сім’ї годувати й дітей виховувати, але еліта не дає, відключивши всі соціальні ліфти. І в цьому парадокс. Вихідці з бідних, неосвічених і кримінальних прошарків суспільства виявилися страшенними егоїстами. Проскочивши вгору коридорами лібералізму 90-х років, вони наглухо замурували їх для решти. Ті, хто дивиться на революційний Київ з вікон трьох великих будинків державної ваги, напевно, не розуміють, що якби не було тих коридорів свободи, в лавах протестуючих «радикалів і тітушок» опинилися б вони, володарі й вершителі. Тому нинішній голова Адміністрації президента України, ніби сам проти себе, планує втихомирити підземного гірника Андрія Клюєва, який втомився жити на мізерну зарплату й не бачить світла в кінці тунелю. Ось такі виверти з нашою машиною часу.

Нинішньої зими Україна проходить суворе випробування: на мужність, витримку, стійкість, розсудливість, спроможність... І перевіряються передусім верхні прошарки суспільства. На право представляти саме суспільство. Хто наша еліта? Бідні й безправні люди, що випадково вибилися нагору? Чи відповідальний за свою країну клуб вільних громадян з великим досвідом управління й великими статками? Не будемо категоричними у відповіді. У кожній соціальній групі є кращі і гірші представники. А вже час робить запит на того, хто необхідніший. Особисто мені здається: епоха покупців вчених ступенів, будівничих власних університетів і стадіонів за державні кошти минає. Не можна бути багатим, розумним і впливовим за рахунок тих, хто стоїть біля парадного під’їзду, час показувати, що ви вмієте робити самі. Тим паче більшість з нашої еліти — карбонарії, тобто вугільники за духом і походженням, яким деспотія не до лиця. Отже, замовимо за них слово, заради збереження палаців і євроремонту в хатах.

Газета: 
Новини партнерів