З багатозначною вкрадливістю в розмову вплітається нота легкої втоми: ну чи не все одно, хто збив цей чортовий «Боїнг»?
Лукаву тезу спочатку обережно тестують окремі чиновники, потім спеціальні блогери, хтось із них настільки невимогливий з причини, так би мовити, людинолюбства, що поза політикою: мовляв, яка різниця, якщо загинули люди, і чи не блюзнірство - суєтно шукати винного, коли ще не розпізнані тіла? Інші цікавіші. І начебто навіть чесніші, бо питання ставлять прямо: яка різниця, якщо, якою б не виявилася правда, ніхто все одно не піде у гніві скидати правителів, влаштовувати революцію або хоча б бігти з цих проклятих місць стрімголов. Значить, різниці немає, життя триває, хоча, звичайно, загиблих шкода.
СВОБОДА ПОПИТУ
Йдеться не про мережевих тролів і не про тих, хто ні в чому не винен просто тому, що очі їм давно виїв їдкий ефір. Не про носіїв рефлексів розчинення у величезній масі, які біжать в жаху від будь-якої свободи. Йдеться про тих, хто все непогано розуміє, а їх чимало - для кого різниці немає.
Це, можливо, й не стане явним суспільним мейнстримом, хоча не треба бути великим конспірологом, щоб запідозрити в цьому спробу влади намацати і перевірити чергові шляхи до відступу. Але операція «Примирення з дійсністю» для цієї влади такий самий, а можливо, і більш значний капітал, як і 83 відсотки народної підтримки, які зафіксував незадовго до «Боїнга» сам Gallup.
«Яка різниця?» - це формула ставлення до влади, яку раніше можна було б помилково сприйняти за простий конформізм. Він же з цього і починається: якщо влади не можна позбутися, значить, треба до неї притерпітися. Особливо коли ця влада не заважає жити за тими можливостями, які варті цього компромісу. Ну так, звичайно, багато в країні неприємного, від сусідів у дворі до корупції та дефіциту демократії. Але, з іншого боку, де цієї демократії надлишок і кому вона допомогла, і так далі - по всьому списку питань, перейматися якими навіть у колі респектабельних людей вже давно перестало вважатися вульгарністю. Що теж було формою компромісу.
НООСФЕРА ДЛЯ БІЛЬШОСТІ
Ідейна переконаність у чому б то не було стала формою дивакуватості, і дивакуваті з цим теж змирилися. Деяким навіть довелося прикинутися хіпстерами, бо переконання стало чимось на кшталт жовтих окулярів і смішних коротеньких штанців, які якраз були нормою. У колі середнього класу ці переконані стали чимось на зразок сексуальної меншини в політкоректному суспільстві, і всі погодилися, що це якщо не правильно, то, так би мовити, об'єктивно. Хіпстерам - можна.
Бо, якщо не можна нічого зробити з режимом, який викликає огиду, залишається тільки її побороти. Тобто розібратися не з ним, з самими собою. Зрештою, конформізм бо цілком можна пробачити і зрозуміти, просто бажання притерпітися до зовнішнього світу закінчується перебудовою й адаптацією власного нутра. Йдеться ж про тих, хто за бажання міг би сказати правду хоча б собі. Але задля чого піддавати ризику важку радість внутрішньої гармонії? Тому все не так вже й погано, десь навіть добре, і дратує не стільки влада зі своїми дивацтвами, на які можна не звертати уваги, скільки завжди принципові, які до всього іншого нагадують про твою власну безпринципність - на зразок тих, хто в магазині завжди вимагає здачу, дратуючи касирку і затримуючи чергу.
Конформізм можна пробачити, зло завдяки його тріумфальній ході, як годиться, баналізується, і воно вже й не зло зовсім, а так, анекдот, нехай і трохи кепський. Загалом консенсус досягається у формі повсюдної згоди про всюдисущу Америку і, звичайно, про те, що у нас теж бридко, хто сперечається, але де краще - у хохлів, чи що?
Хто сказав, що втеча від свободи - доля убогих духом?
Все це вже стало такою собі російською ноосферою. Радянсько-пролетарське, з підозрою «Не подобається - їдь!» - сьогодні аргумент тих, хто відбувся, притерпівся і навіть навчився отримувати задоволення, зокрема і від злиття з неприємною, але єдиною у своїй комфортній величі народною масою. А якщо не їдеш, значить - слабак і базіка, і нема чого тоді псувати наше і без того отруйне повітря своїми нісенітницями та своїми претензіями. Це дуже важливо - знайти в собі сили і вміння опинитися з більшістю, щоб не втратити можливості при ній відбутися як справжній особистості.
Можна пробачити. Але потім падає малайзійський літак.
ЛАСКАВО ПРОСИМО У СТРІЙ
Те, що вчора помилково вважалося конформізмом, сьогодні стає позицією. І вже не відбутися жартами. Бути демшизою або хоча б з виразом переглянутися, коли телевізор розповідає про карателів, які цілилися у літак Путіна, - моветон. А вибір поганий, якщо не демшиза, то Дугін, і це тільки здається, що посередині є щось невипалене. Рейс МН17 - неPussyRiot, де можливі тлумачення і двозначності, не Болотна, навіть не Майдан. Тут усе просто. Як Беслан: або ти визнаєш, хто насправді стріляв по школі, або, оскаржуючи очевидне, тих, хто стріляли, виправдуєш. Або ти виважено і без істерики просто визнаєш факти, або приєднуєшся до тих, хто навіть довгу зиму пояснює світовою ненавистю до Росії. І присягаєш тим, кого вже насправді для себе вибрав.
Така історія: присягаєш, навіть якщо просто питаєш, яка, до біса, різниця? Не подобається приєднання Криму? О'кей. Можеш щось заперечити по суті? Значить, будь з нами і зі своїм народом. Не подобається - їдь.
І яка справді різниця, хто і як збив літак, якщо все одно доведеться це прийняти і з цим жити - а раз так, то й нема чого мішатися, і так нудно. Межі того, що можна буде знову не засуджувати, не обговорювати і приймати як належне, неймовірно розширяться, і з цим доведеться погодитися всім, і тим, хто знає про різницю, і тим, хто вважає за краще про неї не замислюватися.
Справа ж бо в тому, що завтра все вщухне. І знову можна буде робити вигляд, що зло - зовсім не зло, а так, поганий анекдот, яким стає зло, яке весь час перемагає. І можна буде не згадувати ні про літак, ні навіть, напевно, про Лисичанськ. Все знову влаштується. І знову можна буде дивитися через хіпстерські окуляри на країну, яка перестане сперечатися про «Боїнг», як вона перестала, не турбуючи себе, сперечатися про Беслан.
Ті, хто запевняв, що різниці немає, матимуть рацію, бо їм немає чого заперечити. І конформізм після MH17, тобто з ним, знову стане зрозумілим і таким, що можна пробачити, бо все заспокоїться і знову здасться, що можна бути посередині. Судячи зі статистики, таких серед 83 відсотків всенародної підтримки, мабуть, не так уже й мало.
Межі норми ж весь час кудись зсуваються, особливо коли ніхто їм у цьому не заважає. Тих, кому не подобається, ніхто не тримає. Ні? Тоді ласкаво просимо в стрій.
