Коли він бреше, то стукає ногами під столом або пританцьовує, якщо бреше стоячи. Медики називають це міоклонічним розладом, пов’язаним із проблемами центральної нервової системи. Напевно, аналітики старої школи давно визначили характер його захворювання, але за традицією тримають діагноз у дипломатичному секреті. Проте інформація про його здоров’я відкривається в ЗМІ, як двері до кімнати із захованим портретом Доріана Грея. Даремно психофізичне нездоров’я патрона приховує його оточення, видаючи відхилення за епатажі і жарти. Коли на саміті G-8 він з’являється з кухлем, немов церковний служка, і відсьорбує з нього на очах у решти учасників із келихами в руках, усі розуміють — звідки «чудасія».
Він не просто боїться за своє життя. Вкорінена фобія диктує поведінку. Колись румунського диктатора Н.Чаушеску запросила до себе королева Британії. Той приїхав у відведений йому замок зі своєю постільною білизною, посудом і рушниками. Боявся тактильного отруєння. Панцирна свідомість Чаушеску все оцінювала з позиції власної безпеки. Путін поводиться так само, виїжджаючи за кордон зі своїми побутовими пожитками, вибудовуючи обхідні маршрути перельотів, зустрічаючись із народом, що складається зі співробітників ФСО, молячись у церкві з парафіянами з ФСБ. Він давно живе лише проблемами самозбереження, відгородившись від світу технічно і ментально.
«Нічого подібного, Путін у чудовій формі, непогрішимий і цілеспрямований, як завжди», — заперечать прихильники нового російського абсолютизму, ігноруючи висновки мільйонів людей, які помічають його труднощі у формулюванні простих думок, дивну одутлість зміненого ботоксом і нервозністю обличчя, постійно помітну і дедалі частіше проявлювану агресивність.
Російський політик Михайло Делягін, допущений до путінських лісових зустрічей із молоддю, публічно зізнався в жахітті, що охопило його у момент слухання президентських одкровень, — настільки вони виявилися дрімучими і примітивними. Частина з них, що належать до критики ідеології лібералізму, назвав повною маячнею колишній глава МЗС Великобританії Борис Джонсон. Ненормальність Путіна — секрет Полішинеля. Всі знають: російський президент неадекватний у словах і вчинках. Однак проблема не стільки в особливостях його психофізичного стану. І навіть не в приналежності до узагальненого образу всіх тиранів, виведеного пером Габріеля Маркеса в «Осені патріарха». Справа в деградації особистості — неминучому наслідку довгого перебування при владі.
Це «гібрис». Так древні греки називали хворобу правителів, що призводить до втрати адекватної оцінки ситуації. Недуга довго вважалася моральною вадою, зарозумілістю, пихою і втратою емпатії, за що неминуче слідувала «перипетія» — раптове зникнення успіху і помста богів. Але кара настигає не лише правителів.
Аксіоматичному твердженню про псування людини владою багато століть. Стільки ж, скільки і його контроверсії — тривалому і щасливому правлінню, про яке мріють залежні люди, сподіваючись на кращі риси характерів правителів. Перше належить до реальності, друге — до казок і рідкісних винятків. Довго правити без збитку для здоров’я не вдається. Тепер це вже медичний висновок. Так вважають професор психології Каліфорнійського університету Берчі Дачер Келтнер, канадський учений-невролог Сухвіндер Обі, багато інших фахівців в області дослідження гібрис-синдрому. Найбільш авторитетне з них належить Девіду Оуену, британському медику й політику, який створив унікальний «Фонд Дедала», що стежить за тим, аби гордії при владі не падали із сонячних висот на голови своїх виборців. Десять років тому вони з професором психіатрії і поведінкових наук Джонатаном Девідсоном опублікували в Оксфордському академічному журналі «Brain» («Мозок») сенсаційне дослідження про особистості президентів США і прем’єр-міністрів Сполученого королівства за 100 останніх років.
Сенсаційне тому, що, за рідкісним винятком, влада змінила психофізичний стан усіх цих персон. Різницю становили лише способи компенсації збитку. Ентоні Іден і Джон Кеннеді рятувалися амфетамінами, Ричард Ніксон — віскі, Вінстона Черчилля витягувала з депресій дружина Клементіна, Маргарет Тетчер не давав вимовляти королівське «ми» чоловік Деніс... Владний Олімп працює, як чорнобильський реактор: що довше перебуваєш у безпосередній близькості — то більше шкоди. Лікують лише розумні чоловік або дружина і демократичні традиції...
Республіканці і демократи об’єдналися, виявивши симптоми деменції Вудро Вільсона. Якби Ричарда Ніксона не переборювали депресія, пияцтво і гординя, навряд чи стався б Вотергейтський скандал. Але тут постарались і журналісти... Якби поліція не допитала (вперше за всю історію Великої Британії!) прем’єр-міністра Тоні Блера про його пропагандистські маніпуляції з громадською думкою, можливо, на країну чекав би свій Вотергейт. Адже Тоні Блер втратив зв’язок із реальністю. Хто знає, може, зараз чоловік Ангели Меркель або її товариші по партії застерігають її: «Ангело, подивись на себе! Тебе вже трясе від багаторічного перенапруження...».
Рятуючи лідерів від гібрис-синдрому, демократія рятує громадян своїх країн, які стали залежними від рішень хворих людей. Що ж говорити про держави інших правил, де самотні чоловіки, що виросли і постаріли при владі, непідконтрольні нікому, окрім Немезиди?
Це проблема не лише для окремих країн, а й кожного з нас. Біполярні розлади, манії і нав’язливі ідеї Гітлера, Сталіна, Муссоліні, Мао призвели до катастроф, хоча на початках порах перебування при владі вони видавалися харизматичними рисами, такими, наприклад, як у Ван Гога, що створив свої шедеври під впливом хвороби.
Як відрізнити особливі властивості особистості від захворювань, родзинку від червоточини?
Уже згаданий у цій статті Лорд Овен сформулював 14 основних ознак прояву гібрису для самолікування постраждалих і контролю суспільства над правителями. Адже поняття тривалого перебування при владі умовне. Одна людина змінюється за десятиліття, а іншій вистачає кількох місяців, аби відчути себе Месією. (До речі, саме Оуен видав книгу «Гібрис. Шлях Дональда Трампа: влада, популізм, нарцисизм»).
Отже, що відрізняє нормального вищого державного чиновника від правителя, який «зловив зірку»?
Така людина розглядає навколишній світ як місце для самовихваляння за допомогою сили і грошей. Усі її дії робляться, перш за все, для поліпшення особистого іміджу. Вона більше переймається своїм зображенням, ніж наслідками рішень, які приймаються. Їй властиві месіанське завзяття і піднесені промови. Вона нерозривно пов’язує себе з нацією, країною (або корпорацією, якщо це лідер меншого масштабу). Висловлюючи особисту думку в офіційних промовах, використовує монаршеське «ми». Завжди демонструє нарочиту впевненість у собі. Явно зневажає інших, особливо тих, хто претендує на її посаду. Визнає свою відповідальність лише перед Вищим судом: історією й Богом. Демонструє непохитну впевненість у тому, що всі її вчинки будуть виправдані часом. Втрачає зв’язок із реальністю. Вдається до активного занепокоєння, безрозсудності й імпульсивних дій, коли справа стосується її авторитету. Уникає моральних критеріїв в оцінках роботи і не співвідносить результат із його вартістю. Проявляє «добросовісну некомпетентність», тобто нарцисичну переконаність у непогрішимості, що заступає особисті невдачі і прорахунки.
14 параграфів Оуена можна вважати тестом, перевіряючи на ньому поведінкові лінії правителів. Але який толк, якщо ми визначимо синдром гібриса у президента або політика раніше, ніж це зроблять лікарі? Адже всі люди, і не лише ті, що живуть у тоталітарних країнах, дізнаються про психічну нестабільність перших осіб держави лише після їхнього політичного або фізичного відходу? Та й то не завжди. Медичний висновок лікаря Й. Сталіна А. М’ясникова засекречено й досі, і єдине, що оприлюднене — параноя вождя. Чи був Гітлер жертвою сифілісу, хвороби Паркінсона, хореї Хантінгтона, історики сперечаються досі, проявляючи одностайність у пограничному розладі його особистості. Про гіпоманію М. Хрущова ми дізналися зовсім нещодавно, як і про алкоголізм Дж. Буша-молодшого. Водночас ніхто з громадян не сумнівався в залежності Б. Єльцина, Л. Кучми від алкоголю, так само, як і в садистських схильностях М. Каддафі. Не лише ми, а й світова спільнота лідерів країн сприймає насторожувальні дивацтва перших осіб, як чудасії. Подорожує людина у супроводі сотні дівиць-тілоохоронниць, ночує в бедуїнському наметі — Бог із нею. Наказав Сапурмурад Ніязов своїм підлеглим пережовувати кістки для зміцнення зубів — що тут поганого? Мао взагалі не чистив зуби: беріг, воліючи лікувати карієс перцем і часником. Франсуа Дювальє (диктатор Гаїті) зловив і стратив усіх чорних собак на острові — ну, була у нього така «мулька».
Соціальне середовище найчастіше відторгає «дивних» людей: кому не подають руки, кого не приймають у своє коло, кого просять, як у наших селах п’яниць і бешкетників, не з’являтися на весіллях і поминках заради загального спокою. У великій політиці не так. Тут статус важливіший за відхилення. Адже торгувати треба і з людоїдами, а причащати варто і викритих у смертних гріхах. Тому перекошена відразою Тереза Мей тисне руку Путіну у форматі G-8, і Папа Франциск по-батьківськи плескає його по плечу у Ватикані. Такою є realpolitik, воскресла з праху Макіавеллі раціональним розумом сучасного істеблішменту. Світ не буває чорно-білим. У ньому добро сплітається зі злом, утворюючи єдиний візерунок життя, і тільки час здатен оцінити кожну нитку, запевняють нас прагматики-керівники. Так, кинутися рятувати дитину, яка тоне, здатен і педофіл. Але подвиг моменту не змінює єство особистості. Герої війни, пройшовши крізь вогонь, часто не можуть встояти перед мідними трубами. Тому, що здатність відбивати удар і здатність переносити постійний тиск — не одне й те саме. Тому, що важливі на полі бою якості не придатні для парламентської боротьби. Репутацію Героя України Надії Савченко зруйнувала не вона сама, яка витримала муку в луб’янській катівні. Це зробило суспільно-політичне середовище країни, що змусило її пересісти з кабіни вертольота в депутатське крісло з одними й тими самими навичками стрільби.
Психофізичні портрети людей, які потрапляють у владу, їхні погляди на життя, рівні інтелекту й емпатії залишаються таємними для виборців не лише в нашій країні.
Перша криза демократії і влади сталася ще за часів Сократа, коли народний суд, кидаючи чорні і білі камінчики в посудину, прирік мислителя на страту. За судом стояв багатій і ворог Сократа Аніт. Отже, «волею народу» здійснилося те, чого хотів один афінський корупціонер. Та давня історія, окрім трагедії філософа, означає ще й архаїчність принципу волевиявлення громадян. Як і 25 століть тому, ми зайняті підрахунком чорних і білих каменів, що стали бюлетенями. За кого вкинено більше білих камінчиків — той і править, за кого чорних — судять. Без урахування впливу «анітів» і особистої історії приходу до влади. Ніде, окрім процедури волевиявлення, не збереглося стільки рудиментів. Перш ніж стати пілотом пасажирського лайнера, льотчик проходить довгий і складний коридор тестування здоров’я, рівня IQ, числового й усного мислення, навичок пілотування, проводить у складних співбесідах із різними фахівцями багато годин. Але політик, який керує, зокрема й пілотами, вільний від професійного контролю. Освіта, інтелект, моральні орієнтири, захворювання, фобії і залежності не враховуються. Отже, сер Оуен просто приречений на безкінечну реєстрацію ідіотів і хворих людей при владі, якщо законодавчо не оформити вимоги до кандидатів на високі пости. Адже система продовжуватиме роздавати громадянам камінчики, пропонуючи кидати їх за волею Аніта.
Друга проблема в конституційній і неконституційній пролонгації президентських термінів, що стали фіксажем для закріплення всіх недоліків правління. Не знаю, як і звідки виникли норма і поняття «другий термін», але шкода тут очевидна. По-перше, в жодній країні перша особа, яка відпрацювала один термін, не змінила життя на краще після другого. Просто бюрократичному апарату вигідно консервувати статус-кво. По-друге, навіщо під час прискорення процесів творення XXI століття сповільнювати зміну управління за зразком минулого століття? Частіше мінятиметься влада — менше ризику для її захворювання, це цілком очевидний і практичний висновок. Кожен знатиме, що прийшов до керівництва на чотири роки і повинен розрахувати свої фізичні і моральні сили тільки на цей час.
Терміни — важливий експлуатаційний критерій для будь-яких систем. Коли вони перевищуються, відбуваються катастрофи техногенного і соціального плану. Востаннє зміни в термінах і методах управління державами змінювалися після Другої світової війни, коли не знищений разом із Гітлером сталінський режим породив на світ армію незмінних автократів із табору соціалізму: Л.Брежнєв, Ф.Кастро, Броз Тіто, Н.Чаушеску, Хуа Гофен, Э. Хонеккер, Г.Гусак, Я.Кадар... Усім судилося правити до кінця життя, але задовго до трагічного фіналу багато хто став хворим і недієздатним, втягнувши свої країни в регрес.
За півстоліття світова сцена знову заповнюється ворогами ліберальної ідеї, які стали політичними аксакалами завдяки усуненню колишніх аксакалів.
Список 49 національних лідерів некоролівського походження, які довше за всіх правлять своїми країнами, очолює Пол Бія. 44 роки він на камерунському Олімпі. Іранський Алі Хаменеї править 37 років. Далі — Конго, Камбоджа, Уганда, Чад і серед них ціла плеяда «політичних важкоатлетів» із колишнього СРСР: Нурсултан Назарбаєв, Емомалі Рахмон, Олександр Лукашенко, Володимир Путін, Ільхам Алієв, Шавкат Мірзійоєв...
А поруч Башар Асад, Реджеп Ердоган... Усі вони «рулюють» понад 15 років і демонструють, окрім довговічності особистої влади, центри континентальної і глобальної напруженості, пакет супутніх авторитаризму проблем: корупції, деспотії, придушення демократії.
Ми не знаємо, чи здорові ці люди з медичної точки зору, як не знаємо наслідків їхнього відходу від управління. Все ще попереду. Але передчуття, разом з історичними аналогіями, не вселяють оптимізму. Адже влада стає для них не лише міцними м’язами, а украй чутливою шкірою.
