Упродовж останніх тижнів весь світ бачить безчинства, які відбуваються в сирійському місті Алеппо. Фото зруйнованого міста, а також загиблих на його вулицях стали топовими в контенті соціальних мереж та центральних ЗМІ. Війна як явище містить у собі чимало аспектів – політичний, соціальний, культурний. Цей процес не можна лише відчитувати у географічних широтах, він напряму стосується людського серця. Тому, мабуть, аналізуючи цю ситуацію, важливо говорити про духовний чинник, відштовхуючись від якого людина приймає те чи інше рішення, зокрема – піднімати зброю на невинного чи опускати її.
НОВИЙ КОНТЕКСТ РІЗДВА
Переглядаючи фото з Алеппо, дедалі більше міркую над тим, що Бог саме зараз перебуває і саме з цими невинними людьми. Мене вразила світлина, коли закривавлені чоловік і жінка тримають на руках мертве немовля. Вона дуже швидко стала чи не найбільш популярною в українських мережевих медіа. Вже зовсім скоро святкуватимемо Різдво Христове. Історія, яка відбулася більш ніж дві тисячі років тому, здавалося б, має той же фактаж, незмінний характер, той же сюжет. Проте, згадуючи про переїзд Святого Сімейства до Віфлеєма, а пізніше – до Єгипту, бачиш суголосні мотиви із явищем міграції у світі – з сирійськими біженцями, які змушені покинути свою країну, культурне середовище, рідний простір, жити за чужими правилами; а також із явищем переселенства в Україні. Марія та Йосиф, а згодом й Ісус – це мігранти, які пізніше будуть переслідуваними з політично-амбітних мотивів, свідки Правди. Коли я дивилася на обличчя згорьованих батьків в Алеппо, мені пригадався фрагмент, коли Ірод, дізнавшись про народження Христа, дав наказ знищити всіх немовлят і малолітніх дітей. Тоді було чутно плач Рахилі, яка побивалася за своїми дітьми. В образі цієї жінки був символ усього материнства, та й водночас цілого людства за втраченою генерацією. В українській спадщині є колядка «Не плач, Рахиле», де є ось такий фрагмент: «Не плач, Рахиле! Глянь, діти цілі. Не умирають, а оживають, а оживають. Ті діти нині в новій святині! За Бога Сина їхня провина…» Плач Рахилі був скорботним і багатостраждальним, та смерть її дітей була свідченням боротьби за Правду й очищенням самого суспільства. Далі в цій колядці йдеться про те, що душі невинно вбитих, душі-жертви стали свідченням для світу і провісниками перемоги добра над злом. Зрештою, в цьому різдвяному контексті вчується ще один піснеспів Великої Суботи, напередодні Пасхи, коли Господь лежить у гробі: «Не ридай наді мною, Мати, бо воскресну…». На мою думку, ситуація в Алеппо дає підстави віднаходити нові акценти Різдва. Картини жаху і смерті, безумовно, вражають наше небайдуже серце, почуття, проте смерть і руїни – це не фініш. Мальовниче сирійське місто, що перетворилося на згарище, відкриває перед нами дедалі глибші сенси, бо саме в таких умовах народжується Бог.
КАТАСТРОФА ЛЮБОВІ
Гадаю, кожен конфлікт починається там, де є брак любові. Не погоджуюсь із тим, що у світі нема любові. Якби її не було, не було б кругообігу життя, ціннісного формування особистості, злетів і перемог. Те, що ми бачимо сьогодні в Сирії чи на Донбасі, - це якраз катастрофа з браку любові, любові до людини. У книжці «На ріках вавилонських» український військовий капелан отець Андрій Зелінський зазначив: «Любов – значить дарувати себе, аби утвердити в житті іншого. Любов – це дар життя. У сумнівах, у розпачах життєвих любов завжди присутня поруч, щоб терпеливо, з повагою та шаною до людської гідності іншої людини утверджувати її в думці, що вона в цьому житті недаремна, не просто так, що є хтось, хто у неї вірить, хто її приймає, кому вона запалює світло радості у сутінках буднів, зігріває серце та рятує від духовного нежитю». Коли знову-таки переглядала сюжети з руїн Алеппо, вразив момент, коли турецький журналіст, бачачи, як малюкові під час воєнних подій роблять операцію через поранення без анестезії, заплакав у прямому ефірі. Для мене особисто ці чоловічі сльози й були свідченням співчуття і небайдужості. Ми часто кажемо, що у світі нема любові, бо так нам вигідно, – не порушувати стан особистого комфорту, коли я живу у власному світі, за своїми правилами, я – щасливий? Але чи це справжнє щастя? Кілька днів тому, міркуючи про ситуацію в Алеппо ще з одним моїм приятелем, він поділився зі мною думкою єврейського рабина, яку не можу передати дослівно, лише в контексті: «Справжня віра – це коли ми не накриваємо свічку посудиною, а даємо їй можливість відкрито горіти». Так само, мабуть, і з любов'ю. Ми не можемо бути до кінця справді щасливими, якщо горимо для себе; якщо закриваємо світло у собі. Без відкриття посудини світ не зміниться, а довгі тунелі залишатимуться непроглядними. І найбільша катастрофа, коли непроглядними будуть тунелі людських душ.
Мабуть, все ж у будь-якій війні, окрім економічних, політичних, соціальних чинників, все ж найбільш вагомий – духовний. Війна виникає з людського серця, зрештою, з його пустоти і темряви; з втраченості й формування ілюзії влади, яке є своєрідним залагодженням внутрішніх дірок і комплексів. Війна, зрештою, виникає з катастрофи любові, з її браку, бо смерть ніколи не є виправданням. Тому, гадаю, Алеппо є для нас є важливим прикладом, як не повторити подібного. Адже припинення агресії та насильства – не лише виходить із розстановки політичної шахівниці у світі, а локально розпочинається із кожного серця!
