Мало хто звернув увагу, що війна активувалася в свого роду ювілейний рік. Адже 30 грудня 1922 утворився СРСР.
Навряд чи агресори підлаштовували свої плани до цієї дати, і є великі сумніви в тому, що до кінця грудня їм удасться досягти бодай якихось успіхів. Але збіг знаменний.
Не знаю, як у кого, але в мене десь на другий тиждень бойових дій серед усього відповідного набору емоцій час від часу проблискував короткими спалахами дивний (безумовно, недоречний) захват.
Бо чим далі, тим більше здавалося, що масштаб подій за значущістю не поступається рівню Французької чи Американської революції. А зараз вже й не здається.
Дійсно, можна було роками підтримувати ракову пухлину ОРДЛО, потроху отруюючи її міазмами нашу економіку й політику. Можна було й надалі перетравлювати Крим, насміхаючись із умовних санкцій. Надалі укладати вигідні контракти в Європі, прибутково торгувати сировиною, користуватись західними технологіями й товарами, пачками возити світових зірок.
Але, схоже, путін дійсно вірив у те, про що говорила його пропаганда. Він дійсно вірив, що в нас хто не втече – той здасться, а хтось узагалі з короваями зустрічатиме. Путіна та його офіцерню підвела та ж сама риса, що притаманна переважній більшості наших північно-східних сусідів включно з найліберальнішими лібералами: ставлення до України як чогось меншого, слабшого, недолугого, неповноцінного – Малоросія вона і є Малоросія, від слова “мало”. Росіянам уявлялася така сферична війна у вакуумі, що не виграти її за три дні було просто неможливо.
Адже один і той самий сценарій повторювався й повторювався 300, 200, 100, 70 років тому. Імперія, регулярно змінюючи назву, нападає, ми хоробро б’ємося, але зброї та людей обмаль, союзників або нема, або надають лише словесну підтримку, а у ворога вдесятеро більше всього, і ось ми вже знову заносимо в літопис ще одну героїчну поразку. Чому цього разу щось мало відрізнятись?
Тому що.
Бо ХХІ століття на дворі, а не ХХ і не ХVІІІ.
І союзники є. І зброя. А головне – є люди. Багато людей, які відчувають себе українцями та українками і ладні за це воювати, тобто вбивати та вмирати.
Наша війна за Незалежність, то спалахуючи в повну силу, то майже згасаючи, тривала всі ці сотні років. Путін вирішив її закінчити. Поставивши на карту країну, якою керує. Тепер дійсно – або ми, або вони. Один з супротивників не просто отримає поразку, а зникне.
Тож так і виходить, що ми зараз беремо участь в останньому акті великої історичної драми. І йдеться не тільки про остаточне знищення росії/срср – а й про переформатування так званого Ялтинського світу. Тектонічні плити зсуваються під ногами. І рушій цього процесу – Україна. Так незвично це писати.
Було незвично.
P. S. Цей текст є моєю останньою публікацією в “Дні”, який через економічну кризу, спричинену війною, припиняє роботу. Я 23 роки пропрацював тут. Це був хороший час. Не описати, наскільки я вдячний і своїй редакції, і вам, моїм читачам і читачкам.
І все ж – завтра знову буде день, і буде перемога.
Спасибі!
