Досі чимало людей, і теоретиків, і безпосередніх учасників подій 1990 - 2000 років у колишньому СРСР і нинішній Росії, намагаються розібратися, як переможна хода демократичної революції, пов’язаної з іменами Горбачова та Єльцина, закінчилася цілковитим крахом, диктатурою ексофіцера КҐБ, поверненням у багатьох відношеннях до похмурих часів сталінщини, брежнєвщини, а в деяких аспектах до нового видання фашизму й нацизму у РФ.
У цьому відношенні, як і в багатьох інших, російські демократи продемонстрували феноменальну легковажність, дивовижне вміння не помічати дуже суттєві, часом вирішальні обставини. Так Михаіл Горбачов лише наприкінці своєї каденції усвідомив усі складні колізії, пов’язані з тим, що керує багатонаціональною державою. Це сталося тоді, коли СРСР був приречений і навіть щось на зразок британської «Співдружності націй» – як пропонував академік Сахаров – створити вже було неможливо…
Тим паче російські «революціонери» (крім хіба що Олександра Яковлєва) примудрилися не відчути величезну загрозу від тієї страшної сили, що містилася в радянській таємній поліції, яку практично навіть після ГКЧП не торкнулися суттєві зміни. Крім кількох генералів КҐБ, що безпосередньо брали участь у заколоті, решта не постраждала. А головне – залишився сам КҐБ як потужний резервуар ідеологічної традиції, що тривала ще з часів «опричнини». Радянське та й попередні російські суспільства зберігали поділ суспільного життя на два рівні: таємний і відкритий, публічний і прихований. Причому той, що не афішувався, завжди використовував особливі, неофіційні методи розв’язання проблем, що були неприступні для громадського контролю.
Специфікою всіх тоталітарних держав є не емансипованість партійного від державного. Держава є власністю партії, а партія удержавлюється. Як за часів Івана Лютого все було «цареве», а сам Іван Васильович і був державою.
Російські демократи цю страшну силу не зліквідували, та й не дуже намагалися. Це вона зліквідувала російських демократів. Представники цієї чекістської касти мали власну думку щодо подій 1991 року. Зокрема ветеран КҐБ Владімір Векшин так про все це висловився: «Усвідомлення відповідальності, насмілюсь стверджувати, все ж таки превалювало в переважної більшості чекістів над ясним як у нікого іншого розуміння того, в якому лайні ми всі жили. Тому й провина за серпень 1991 року й усі його наслідки значною мірою лежить на них. Але те, що вони й тільки вони допомогли реформаторському руху вийти на політичну арену та перемогти, не варто було б забувати ані Єльцину, ані Горбачову, ані іншим політикам різного калібру. І це не дифірамби на адресу КҐБ, а констатація факту, про який мало хто знав, а хто знав - постарався забути. Схаменувшись і втерши криваві шмарклі, Єльцин намагається відновити щось подібне до колишнього КҐБ. Але, як кажуть, потяг уже пішов». Насправді доба Путіна показала, що «потяг нікуди не пішов…». Чекізм стрімко відродився, бо не помирав ані на секунду, а за Путіна досягнув граничних можливостей як усередині Росії, так і за її межами.
Визначення чекізму як форми особливої ідеології та практики спробував дати останній шеф КҐБ (серпень-грудень 1991 року) Вадим Бакатін: «Чекізм – це постійний нічим не обмежений розшук і насильство над кожним, хто не вкладався в жорстку схему ідеології партії більшовиків. Це повне злиття ідеології спецслужби не з законом, а з ідеологією керівної партії».
А політолог-емігрант Авторханов писав про це так: «Сказати, що НКВД є "державою в державі", значить, принизити значення НКВД, бо саме формулювання питання допускає наявність двох сил: нормальної держави та наднормальної НКВД, у той час, як сила одна – універсальний чекізм. Чекізм державний, чекізм партійний, чекізм колективний, чекізм індивідуальний. Чекізм в ідеології, чекізм на практиці. Чекізм від всемогутнього Сталіна до мізерного сексота».
На відміну від Росії, в низці пострадянських держав влада розуміла небезпеку чекізму. Найрадикальніше вчинили країни Балтії – вони впродовж 1990-х власні спецслужби й армії встигли збудувати з нуля, але то невеликі країни. Україна такої можливості не мала, тому був обраний шлях декаґебізації новоствореної Служби безпеки України. Перший очільник СБУ генерал Євген Марчук доклав для цього чималі зусилля й добився неабияких успіхів, але пізніше Кучма та Янукович зруйнували чимало досягнутого. Особливо останній – за його президентства СБУ значною мірою перетворилося на філію ФСБ, відбулася рекаґебізація, наслідком чого стала тотальна державна зрада офіцерів цієї спецслужби в Криму та Севастополі навесні 2014-го. А в Білорусі КҐБ залишився собою, з тією ж назвою й тими ж методами як опора режиму…
Ветеран СБУ полковник Запорожець зазначав: «Прекрасно розуміючи, що спецслужба всякої країни є такою і діє таким чином, як цього хоче влада, характер її діяльності залежить також і від рівня розвитку демократії в суспільстві». З цим твердженням можна погодитися. Але як змінюється ситуація, коли сама спецслужба стає владою? Саме це сталося нині в Російській Федерації. Всевладдя Путіна – це функція всевладдя спецслужб у РФ. Путін – символ російських спецслужб, їхня персоніфікація. І над ними немає нікого, ані генерального секретаря, ані фюрера, ані царя. Вони є самодостатньою структурою, що контролює всіх, а сама не контролюється ніким. Путін – людина спецслужб, а не партійний працівник, не чиновник. Він належить ЧК, а ЧК належить йому. Він є одним цілим зі світом спецслужб РФ. Це унікальний випадок в історії людства. Такої геть необмеженої влади спецслужби в Росії ще ніколи не мали. Власне, вони самі є владою. Реальна ситуація тотального планування неминуче проявиться у виникненні специфічної ідеології. Раніше "органи" паразитували на офіційному, "канонічному" радянському марксизмі. Тепер, судячи з усього, з’явиться особлива амальгама (вона вже з’являється) з елементів залишків марксизму, з ідеологом російського шовінізму й фашизму (у стилі улюбленого філософа В.Путіна Івана Ільїна), з деяких ідеологічних традицій російського царату (ідея Третього Риму) й останніх вигадок прокремлівських теоретиків («русский мир»).
Триває процес тотальної «каґебізації» РФ, який розпочався ще за російських демократів, про який ще в 90-ті роки ХХ ст. сказав шеф особистої охорони Єльцина генерал-лейтенант Коржаков: «Але якби сталося диво й у пресі з’явився список лише тих агентів, яких громадяни знають в обличчя, в країні настала б політична криза. На питання, хто наші лідери, хто нами керує, була б однозначна відповідь – агентура спецслужб».
Нинішня Росія повернулася в ті часи, яких нібито хотіла зректися 30 років тому. Знову почалося типове для цієї країни ходіння по колу, й намагання примусово залучити до цього процесу якомога більше близьких і далеких країн…
