Міністр культури РФ Володимир Мединський може спати спокійно! Історія з його докторською дисертацією з історії, як видається, завершилася цілком для нього благополучно. Дисертаційна рада істфаку МДУ відмовилася розглядати по суті дисертацію Мединського «Проблеми об’єктивності в освітленні російської історії другої половини XV—XVII століть».
Нагадаю, що навесні минулого року доктори історичних наук В’ячеслав Козляков і Костянтин Єрусалимський разом з експертом співтовариства «Диссернет» Іваном Бабицьким подали заяву до ВАК про позбавлення Мединського докторського ступеня з історії. Вони зазначили, що його дисертація ненаукова і «місцями абсурдна», «пістрявіє грубими помилками» і містить у бібліографії неіснуючі в природі роботи, що дисертант некоректно працював із джерелами, а сама дисертація носить відверто пропагандистський характер.
І з цим важко не погодитися. Достатньо сказати, що, як уже неодноразово наголошувалося в рецензіях на дисертацію Мединського, критерій об’єктивності робіт іноземних мандрівників і дипломатів про середньовічну Московську Русь у дисертанта доволі своєрідний. Якщо автор пише про Московію добре, то він об’єктивний. А ось якщо він критикує російську історію і сучасність, то значить займається справжнісінькою фальсифікацією. На думку одного з рецензентів, Олексія Лобіна, у випадку з дисертацією Мединського «ми маємо не наукове дослідження, а такий собі наукоподібний сурогат на рівні курсової (щоправда, доволі об’ємної) студента першого або другого курсу. В основі дисертації лежить не сучасна методика, яка відзначається новизною, а повне незнання. Незнання реалій епохи, незнання засад соціально-економічного становища, незнання зовнішньої політики Російської держави».
І взагалі Мединський упевнений, що заслуговують на засудження лише ті фальсифікації історичних фактів, які спрямовані проти інтересів Росії. Виходить, що ті історичні фальсифікації, які інтересів Росії не лише не порушують, а навпаки — пропагують велич її минулого і сьогодення, виправдовують російську агресивну зовнішню політику, прославляють самодержавство та авторитарне і тоталітарне правління, не лише не підлягають засудженню, а навпаки, заслуговують на державну підтримку.
І за таким принципом якраз і будується сьогодні російська історична наука, яку й наукою назвати важко (втім, тут не один Мединський постарався). Вона отримує щедре державне фінансування за фабрикацію і збереження різного роду патріотичних міфів. Російська історія, як вважає не лише Мединський, а й інші можновладці в Росії, має бути приємною в усіх відношеннях, має бути суто патріотичною, яка виховує російську молодь на славетних перемогах і звершеннях предків, які на всьому історичному шляху Російської держави, від Рюрика до Путіна, неухильно йшли від перемоги до перемоги, постійно долаючи тимчасові труднощі і підступи зовнішніх та внутрішніх ворогів.
Дисертаційна рада істфаку МДУ відмову розглядати дисертацію Мединського мотивувала тим, що прямого плагіату («необґрунтованих запозичень») у ній немає, так само як і немає порушень процедури захисту, а значить, немає й підстав для позбавлення ступеня. Чогось іншого від цілком підконтрольного владі історичного співтовариства, де дисиденти становлять лише незначну меншість, важко було очікувати. За таке рішення рада вже удостоїлася похвали самого Володимира Ростиславовича, який обіцяв поставитись до цього рішення «з повагою». Проти рішення ради щодо дисертації Мединського проголосувало лише шість осіб, яких із повною впевненістю можна назвати чесними істориками: Леонід Бородкін, Антон Горський, Микола Єрофеєв, Лідія Кошман, Сергій Мироненко і Борис Флоря.
Професор Микола Єрофеєв того ж дня помер — не витримало серце. Й одразу після цього з’явилося повідомлення, нібито Рада після смерті Єрофеєва переглянула своє рішення і все-таки повернулася до розгляду міністерської дисертації. Але насправді це не так. За повідомленням прес-служби МДУ, «виписка з протоколу засідання дисради МДУ, на якій були розглянуті матеріали дисертації Мединського, була направлена у ВАК» (https://www.newsru.com/russia/10feb2017/medinsky.html). Йдеться, ясна річ, про те саме засідання, на якому й було прийнято рішення не розглядати дисертацію по суті.
Звісно, дисертаційна рада зобов’язана була направити своє рішення у ВАК, що вона й зробила. Більше нічого. Тепер Вища атестаційна комісія вирішуватиме, що робити з дисертацією Мединського. Але, враховуючи рішення дисертаційної ради істфаку МДУ, можна не сумніватися, що в проханні позбавити його докторського ступеня заявникам буде відмовлено. Володимир Ростиславович може спокійно продовжувати свою руйнівну роботу у сфері музейної і бібліотечної справи, позбуваючись фахівців і затіваючи дивні реорганізації на кшталт злиття Російської державної і Російської національної бібліотек, проти чого обґрунтовано протестують російські бібліографи. Можливо, ці реорганізації повинні полегшити розпил бюджету, на чому вже попався дехто із заступників Мединського.
А якби головою дисертаційної ради істфаку МДУ був я, то, поза сумнівом, наполіг би на розгляді дисертації міністра по суті. Поза сумнівом, її ненауковість і пропагандистський характер були б ще раз підтверджені, а набір безглуздостей, що містяться в ній, лише збільшився б. Але загальний підсумковий висновок я повторив би той самий, який зробила реальна дисрада МДУ: для скасування присудженого наукового ступеня немає підстав.
Тому що інакше був би створений найнебезпечніший прецедент. Якби ступеня Мединського позбавили за «ненауковість» і «абсурдність», це відкрило б широкі можливості скасування раніше присуджених наукових ступенів, особливо з гуманітарних наук. Адже критерії «ненауковості» й «абсурдності» тут украй суб’єктивні. Втім, не абсолютні вони і в точних науках. Пригадаймо, що теорію відносності Альберта Ейнштейна свого часу вважали абсурдною і ненауковою чимало нинішніх учених зі світовим ім’ям. Що вже тут говорити про історію!
І в разі, якщо позбавляти ступенів за такими критеріями, під роздачу, можливо, й потрапить пара-трійка шахраїв. Але основними жертвами стануть ті російські вчені, чиї погляди відрізняються від поглядів сервільної більшості, зокрема і своїм критичним підходом до російської історії й сучасності.
Єдиний спосіб скоротити потік липових дисертацій — це відмовитися від вимоги наявності наукових ступенів у керівників низки державних установ і компаній, які не мають прямого відношення до науки. Зараз у Росії, офіційно чи неофіційно, науковий ступінь потрібен для обіймання дуже багатьох високих посад. А доки буде попит на липові дисертації — буде й пропозиція. І жоден «Диссернет» із цим потоком не впорається.
