Останнє дослідження фонду «Демократичні ініціативи» показує, що в Україні вже стабільно немає жодного політичного лідера, довіра до якого переважала б над недовірою. Із трьох основних кандидатів на пост президента найбільш негативний баланс довіри-недовіри у Петра Порошенка (–68%), далі йде Юлія Тимошенко (–46%), за нею – Анатолій Гриценко (–25%).
Однак, попри те, що глава держави має настільки низький показник, багато хто продовжує надихатися його полум'яними промовами. Приклад тому – реакції у Фейсбуці на чергове звернення Порошенка до Верховної Ради. Далеко не всі, звичайно, були вражені президентським пафосом; чимало коментаторів намагалися відділити зерна від плевел, розмежовуючи ораторські здібності Гаранта та його реальні заслуги; але очевидним було й інше – масовий оптимізм і навіть захват, викликаний спічем Порошенка.
«Чудова мова! Звичайно, хочеться, щоб зміни йшли швидше, і добробут народу був відчутніше, проте головне – нехай повільно, але рухаємося вперед», – пише один з користувачів соцмережі. У тому ж дусі висловлюється інший: «Ну що, все вірно сказано, без пафосу, напряму. Особливо сподобалась кінцівка, при вставанні одна третя частина парламенту не встала, які ще потрібні докази про п’яту колону. Всі вони в залі».
Деякі зауважили на моральному та інтелектуальному аспекті. Наприклад: «Класно, як завжди! Не каже «я» та «я»! Молодець! Бо в попередніх завжди хтось був винуватий – і парламент, і народ, і міжнародні партнери». Або ось: «Блискучий спіч Президента у ВРУ! Між ним та іншими кандидатами просто інтелектуальна прірва!».
А це думка одного з експертів, котрий не помітив, як звичайні передвиборчі обіцянки стали підноситися як стратегічні орієнтири: «Одна із найважливіших функцій президента – формування цілей і озвучування перспективи, відповідно до викликів, які стоять перед державою на тому чи іншому історичному відтинку часу. Тобто стратегія. У виступі Петра Порошенка було багато уваги приділено стратегічним орієнтирам».
Подібні оцінки можна було б пояснити тим, що спічі Гаранта надихають тільки проплачених ботів і тих, хто продовжує йому довіряти. Однак, гортаючи стрічку Фейсбуку, помічаєш, що пафосні виступи Порошенка нерідко окриляють навіть тих, хто ще вчора звинувачував його в псевдореформаторстві та корупції.
Якби йшлося про те, чому президенту вдається зберігати непогані шанси на другий термін при такому низькому рівні довіри, то тут все просто. Багато виборців вже не бачать у ньому «воїна світла», але все ще вважають його «найкращим злом». Але чому деякі з тих, хто вже не сприймає Порошенко навіть як оптимального серед гірших, часом відчувають емоційний підйом від його промов?
Здається, на це питання побічно відповів свого часу соціальний психолог Еріх Фромм, описуючи так званий ринковий тип характеру та характеризуючи його двома основними властивостями мислення – раціоналістичністю та маніпулятивністю.
«Перевага розумового, маніпулятивного мислення нерозривно пов'язана з атрофією емоційного життя. А оскільки емоції не культивуються, вважаються непотрібними й розглядаються скоріше як перешкода для оптимального функціонування, вони залишаються нерозвиненими й так і не можуть перевершити рівня емоційного розвитку дитини. Тому особи з ринковим характером надзвичайно наївні у всьому, що стосується емоційної сторони життя. Їх можуть захоплювати «емоційні люди», проте в силу своєї наївності вони часто не можуть визначити, чи є такі люди щирими або фальшивими. Ось чому так багато шахраїв досягають успіху в духовній і релігійній сферах життя; ось чому політики, що зображують сильні емоції, дуже приваблюють людей з ринковим характером, і чому останні не можуть відрізнити справді релігійної людини від того, хто просто демонструє глибокі релігійні почуття», – пише Фромм.
Ці висновки, звичайно, небезперечні, враховуючи упереджене ставлення Фромма до капіталізму та його симпатію до соціалізму, але раціональне зерно в судженні мислителя, вочевидь, є. Емоційна незрілість може затьмарювати навіть відносно розвинене критичне ставлення до політики, роблячи людину легковірною та сприйнятливою до сумнівного красномовства того чи іншого лідера. І це, власне, те, що може гальмувати дорослішання політичної свідомості як окремо взятої особистості, так і суспільства в цілому.
Як підкреслював Артур Шопенгауер: «Однією з істотних перешкод для розвитку роду людського слід вважати те, що люди слухаються не того, хто розумніше за інших, а того, хто голосніше за всіх говорить».
