Минулу зустріч у Берліні Петра Порошенка з Ангелою Меркель і Франсуа Олландом цілком виправдано називають перемогою української дипломатії. Дійсно, «нормандський формат» наче зберігається. Про прихильність цьому формату заявили всі учасники зустрічі, й під час самої зустрічі з Володимиром Путіним демонстративно зв’язувалися по телефону, щоб показати, що він не повністю залишився за бортом переговорів. Так само, як пролунали й ритуальні заяви про те, що Париж і Берлін не збираються рвати зв’язки з Москвою.
Але дуже важливим є сам факт, що перед новим самітом «нормандської четвірки», який, ймовірно, відбудеться в Нью-Йорку на полях Генеральної Асамблеї ООН наприкінці вересня або у жовтні, Франція, Німеччина й Україна провели свій окремий саміт. Головне ж, що на зустрічі в Берліні західні партнери повністю солідаризувалися з українською позицією щодо інтерпретації Мінських угод. І визнали, що пропозиції, внесені Петром Порошенком у Раду для розгляду як поправки до Конституції України, повністю відповідають зобов’язанням, перейнятим на себе українською стороною в Мінську. І ніякого тиску на Порошенка в плані нових поправок до Конституції не чинили. Так само, як і глави Німеччини і Франції підтвердили, що проведення місцевих виборів на Донбасі можливе лише за українськими законами, й поклали відповідальність за військову ескалацію, що відбувалася незадовго до переговорів, на Донбасі на Росію та бойовиків.
Сама зустріч у Берліні, вочевидь, мала мету запобігти подальшій ескалації конфлікту й гарантувати, що Путін не почне нове широкомасштабне вторгнення до України. Тому дата зустрічі була вибрана невипадково. 24 серпня — це не лише День Незалежності України, а й річниці масованого вторгнення російських військ до Донбасу, в результаті якого утворився Іловайський котел. Ймовірно, саме цей день лідери трьох країн вибрали для зустрічі з таким розрахунком, щоб Путін не ризикнув повторити торішній успіх. Усі троє сподівалися, що Путін не піде на ескалацію безпосередньо перед і в день Берлінської зустрічі. І дійсно, в ці дні активність бойовиків дещо зменшилася. Що не означає, проте, що в дні після візиту Порошенка до Німеччини, не може статися нової ескалації бойових дій, аж до спроб захвату російськими військами й сепаратистами низки стратегічних пунктів.
Важливе символічне й дипломатичне значення Берлінської зустрічі для України, повторю, поза сумнівом. Вельми значимим є те, що Німеччина й Франція публічно визнають невиконання Росією її мінських зобов’язань і, навпаки, виконання Україною своїх зобов’язань.
Але надто тішитися з приводу результатів Берлінської зустрічі Києву не варто. Можна пригадати, що в роки Другої світової війни Рузвельт і Черчилль мали звичай зустрічатися перед зустрічами у форматі «Великої трійки» зі Сталіним і, так чи інакше, координувати свої позиції. Але це ніскільки не завадило їм у результаті фактично віддати радянському диктаторові всю Східну Європу. Так само прояв солідарності з Україною в Берліні аж ніяк не гарантує, що Німеччина й Франція підуть далі, ніж дипломатична й фінансово-економічна підтримка України. Західні політики висловлюють намір «дотиснути» Путіна й виконати взяті в Мінську зобов’язання до кінця цього року. Зокрема, змусити його змінити російську позицію, що запропоновані поправки в українську Конституцію недостатні.
Проте і експерти, і політики і в Україні, і в Росії, і на Заході давно вже довели, що Мінські домовленості щодо Донбасу в принципі неможливо виконати. Хоча б тому, що для забезпечення ефективного дотримання припинення вогню, без якого всі інші пункти угод стають нездійснимими, необхідне введення на Донбас досить чисельного, добре озброєного й наділеного відповідними повноваженнями, аж до вживання зброї проти порушників, міжнародного військового контингенту. Але щодо визначення складу цього контингенту між сторонами конфлікту існують принципово непереборні протиріччя. І наївно думати, що Путіна вдасться умовити до кінця грудня припинити погано поводитися й одразу перетворитися на «хорошого хлопця». Що означає: перестати підтримувати сепаратистів грошима й озброєнням, вивести з Донбасу всі російські війська й добровольців, а також озброєння та бойову техніку, і дозволити Україні відновити контроль на кордоні з Росією в Донбасі.
Путін у найближчому майбутньому йти на такі поступки не збирається, хоча проти продовження російської агресії в Україні відіграють і значне здешевлення нафти, і різке падіння рубля. Причому ці тенденції, судячи з усього, мають довготривалий характер. Не виключено, що до кінця року барель нафти марки Brent подешевшає до 40 доларів, а до кінця наступного року просяде й до 30 доларів. Хоча, обмовлюся, робити прогнози в цій сфері — річ невдячна. Ймовірно, при барелі за 30 доларів Путін вимушений буде капітулювати, інакше Росії без допомоги Заходу загрожуватимуть великі внутрішньополітичні потрясіння. Проте такий сценарій розвитку подій далеко не обумовлений, оскільки на динаміку цін на енергоносії впливатимуть чинники, які зараз прорахувати не можна. Уже сьогодні російську агресію проти України могли б обернути назад жорсткіші західні санкції проти Росії у фінансовому й енергетичному секторі. А постачання Україні з боку США і їхніх союзників оборонних озброєнь гарантували б, що Росія не наважиться більше на проведення широкомасштабних військових авантюр.
Проте у західних лідерів, включаючи американського президента, схоже, зберігаються ілюзії стосовно того, що в разі російсько-українського конфлікту все ще можна уникнути гри з нульовою сумою й забезпечити досягнення такого врегулювання, коли у виграші будуть усі сторони. При цьому ця віра має дещо абстрактно-ірраціональний характер, оскільки ніяких скільки-небудь реалістичних сценаріїв подібного врегулювання не пропонується. Та їх і неможливо запропонувати, тому що їх не існує в природі. Адже Путін грає з Україною саме в гру з нульовою сумою, до повної перемоги або поразки. Захід же явно зволікає з посилюванням санкцій, можливо, сподіваючись, що конфлікт поступово зійде нанівець сам собою. Або що принаймні не буде його різкого загострення до закінчення термінів президентства й прем’єрствування нині чинних західних лідерів. А там нехай з Україною та Росією розбираються нові лідери.
Поки ж зрозумілим є прагнення Берліна і Парижа, та й Вашингтона, постаратися добитися від Путіна виконання Мінських угод до кінця грудня. Якраз тоді Євросоюз вирішуватиме питання про продовження антиросійських санкцій, а США — про можливе введення нових. І якби раптом Мінські угоди до цього терміну були виконані, можна було б не лише не запроваджувати нових санкцій, а й поставити питання про непродовження вже діючих, через які також відчутно страждає європейський бізнес.
Крім того, з 1 січня 2016 року має набрати чинності Угода про економічну асоціацію України і ЄС, через яку вся нинішня російсько-українська криза зрештою й виникла. Росія, як і раніше, виступає проти набрання чинності економічною частиною Угоди про асоціацію. Якби конфлікт у Донбасі вдалося врегулювати до цього терміну, то в західних столицях могли б сподіватися, що Росія зніме свої заперечення проти угоди про асоціацію. Проте всі ці надії абсолютно ілюзорні. Врегулювання на Донбасі явно не вдасться досягти до кінця року, а Росія свої заперечення проти угоди про асоціацію Україна — ЄС у будь-якому разі не зніме. У той же час і далі відкладати набрання чинності в повному обсязі цією Угодою Брюсселя було б дуже незручно. Це означало б, що Євросоюз піддається на тиск Москви. А нового загострення відносин з Росією в результаті набрання чинності Угодою про асоціацію не хочуть ні в Брюсселі, ні в Парижі, ні в Берліні. От і сподіваються хоч якось врегулювати ситуацію.
Тільки всі надії такого роду ілюзорні. Надавати Угоді про асоціацію чинності через чотири місяці все одно доведеться, а от конфлікт на Донбасі врегулювати до цього часу напевно не вдасться. Важливим індикатором стане проведення (або непроведення) бойовиками «ДНР» і «ЛНР» місцевих виборів 18 жовтня і 1 листопада. Звісно, сепаратисти не збираються проводити їх за українськими законами й узагалі проводити передвиборчу кампанію за демократичними стандартами, з реальними, а не з призначеними владою кандидатами, зі свободою агітації, зборів і т.п. І зрештою від Москви залежить, чи будуть ці нелигітимні вибори проведені.
Ймовірно, на можливій наступній зустрічі «нормандської четвірки» в Нью-Йорку серед іншого обговорюватиметься й питання про заплановані бойовиками місцеві вибори. Путін тут може або заявити про готовність спонукати сепаратистів відкласти вибори в обмін на обіцянку Берліна і Парижа натиснути на Київ для внесення потрібних Росії змін до української Конституції. Або, навпаки, допустити проведення цих виборів, поставивши Берлін, Париж і Київ перед доконаним фактом. Євросоюз і США могли б серйозно натиснути на Росію в цьому питанні, заявивши, що проведення на Донбасі сепаратистами незаконних місцевих виборів стане приводом для серйозного посилення санкцій проти Росії. Але немає впевненості, що Брюссель і Вашингтон підуть на настільки радикальний крок.
Поки очевидним є одне. Путін вимотуватиме Україну доти, доки вона не капітулює, або доти, доки не впаде нинішній режим у Росії під тягарем війни, санкцій і економічних труднощів. І боротьба буде довгою й важкою.
Борис СОКОЛОВ, публіцист, Москва, спеціально для «Дня»
