Є речі, які визначають поведінку більше, ніж політичні переконання. І я не про таємниці психіки, а про культурні стереотипи, пласти, які залягають глибше і впливають чітко і непомітно. Незалежно від політичних уподобань. Зокрема така штука, як ієрархічна свідомість.
Подивимося на «Эхо Москвы», розсадник лібералізму. Ось, у межах програми «Персонально ваш» з віддаленим економістом Сергієм Алексашенком розмовляє молодий допитливий ведучий Яків Широков на пару з якою-небудь миловидною дівчиною. І коли дівчина зі звичайного, буденного набору ведучих-початківців, то Яків Широков явно веде сольну партію, із ввічливості дозволяючи співведучій кілька незначних питань, поставлених недоречно. Але ось іноді (з невідомих, та й не істотних причин) місце дівчини-співведучої займає дама з репутацією, скажімо, Ольга Журавльова або Тетяна Фельгенгауер. І відразу картина змінюється: Широков іде в тінь, граючи роль меблів або запасного пілота, а заголовна і, по суті, єдина значуща роль переходить журналістці зі стражем. Я, до речі, цілком із симпатією ставлюся до обох, ми ж не про суть, а про форму. Тільки-но в парі з'являється ведучий із більш високим ієрархічним рангом, як композиція змінюється, і переможець отримує все.
Якщо ж наголосити на змістовності проблеми, то і Журавльова, і Фельгенгауер - цілком собі професійні тітки, хоча Широков здається більш просунутим в економічному лікбезі, але це не має значення. Значення має лише місце в ієрархії.
Те ж саме можна помітити майже в будь-якій частині редакційного простору. І, повторю, більша або менша ліберальність тут не має жодного значення. Ось знатний ліберал Євгенія Альбац розмовляє з гостями в межах однойменної програми. Якщо її експерти - чоловіки, то їхній ранг за інтонацією, з якою звертається до них Альбац, буде відразу зрозумілий. Голос як гамма. Але якщо рідкісним птахом за столом виявляється жінка, то їй миттєво буде дано зрозуміти, хто тут у хаті хазяйка, а хто так, погуляти вийшов. Зрозуміло, що місце на чолі обмеженої столом ієрархії Альбац захищає, як Володимир Мединський 28 панфіловців. Тільки найбільш іменитим експертам дозволено перебувати приблизно урівень із нею, а інші - другі скрипки в оркестрі, що грав у совку перед початком сеансу в «Титані», що на Невському. Або в ролі симпатичних хлопчиків, які подають м'ячики Шараповій, поки вона не пила мельдоній. А жінок тут тільки терплять, скрегочучи зубами, як дружин письменників у Гертруди Стайн.
Те ж саме в іншому оазисі лібералізму - «Дожде». Ось упевнена і ставна Анна Монгайт зустрічається з важким гостем - Костянтином Богомоловим, який захищає своє нетлінне право бути довіреною особою Собяніна. Ми бачили Монгайт ыз різними співрозмовниками, і вона рідко коли пасує, причому з дуже простої причини: у символічній табелі про ранги - мало хто зі співрозмовників може претендувати на рівний із нею рівень. Богомолов - особливий випадок. Щоб уникнути змістовної критики його позиції, спробуємо розібратися з нею в межах нашої теми.
Зазвичай носій ієрархічної культури в тій чи іншій ситуації ієрархічного суспільства прагне посісти якнайвище місце з можливих. В межах російської ліберальної культури Богомолов - модний та успішний режисер, займає один із найвищих щаблів. Причому займає настільки давно і стійко, що запаморочення від успіхів майже вже не помічається. Це призводить до помилкового відчуття, що ти нагорі ієрархії завжди і всюди: на кшталт - талановита людина і підлоги буде мити талановито. І ось режисер Богомолов починає мити підлогу, тобто брати участь як ньюсмейкер із суспільно-етичних питань, і, попри чужу йому галузь, продовжує поводитися як імператор Бокасса. Як король на іменинах. Ліниво, сонно, зверхньо і повільно викочуючи очі з-під опущених повік і з почуттям нескаламученої правоти говорить про теми, у яких він передбачувано наївний, але інерція самовпевненості змушує його вважати, що він і підлоги миє блискуче, як посудомийка.
Як повинен реагувати на таку поведінку професійний журналіст: він повинен своїми запитаннями дати зрозуміти глядачеві-слухачеві, що цар звірів перебуває випадково у плавальному басейні, де він зовсім навіть не Марк Спітц. І навіть не Майкл Фелпс. Ще раз: змістовну частину цього діалогу я обговорювати не буду, тим більше що зробив це після розмови того ж режисера з Михайлом Фішманом. Нам важливо, не що мала сказати Анна Монгайт (хоча і це важливо), а як вона повинна була поводитися.
Ні, вона поводилася гідно, як молодший представник потомственої радянської аристократії зі старшим за званням. І, загасивши на кілька градусів температуру своєї поважності і посунувши злегка ледачу грацію впевненості, віддала першість гостю, залишивши його в тенетах омани, що він і мовою раціоналізації політичних і громадських жестів здатний говорити як Бодрійяр. І тільки тому, що в якійсь символічній ліберальній ієрархії займає значно більш високе місце, ніж Монгайт, яка, звичайно, теж себе не на смітнику знайшла, але не тому, що Богомолов.
Але ж з іншими гостями і Монгайт, й інші ведучі різнокаліберних програм почуваються цілком розкуто. Скажімо, кілька років тому Шендеровича обробили спільними зусиллями під горіх, без жодної поваги. З тим же Навальний говорять без будь-якого придихання. Невелика фігура. А ось із Ходорковським розмовляють, дивлячись трохи на хмару, з дотриманням дистанції, як із старим службовцем. Може, вся справа в тому, що він десять років відтрубив від дзвінка до дзвінка? Ні, з іншими сидівшими, з тим же Сергієм Ковальовим, говорять, не встаючи навшпиньки. Просто на боці Ходорковського не тільки ліберальний вибір у кінці тунелю, але й гроші, а за це респект і уважуха.
Ми говоримо тільки і виключно про ієрархічні відносини всередині ієрархічного російського суспільства, що в цьому сенсі не змінилося з радянських часів. І тут - в плані місця під сонцем - переконання, як ми бачимо, грають роль гарніру. Добре, коли він/вони є, і той же Богомолов виступає на мітингу на підтримку Навального. Але якщо він же намагається відмити дочиста чорного кобеля, то й це канає, бо на його боці підтримка й ентузіазм не тільки театральних глядачів, а й місце на символічній сходах, а від цього немає захисту.
До речі, давайте зізнаємося, що нам все це не подобається (якщо не подобається) не тому, що ми носії якоїсь іншої і не ієрархічної культури. А теж ієрархічної, але побудованої за іншими критеріями.
