Можливо, пост у «Фейсбуці» жінки-діджея не став би приводом для подальших рядків і обговорення в соціальних мережах, якби прізвище цієї виконавиці не було пов’язано напряму з прізвищем депутата. Безумовно, коли говорять про Анастасію Топольську, то говорять про Сергія Лещенка. Тому що саме цей «младодепутат» і «антикорупціонер» вивів її у публічний простір.
Топольська, дівчина Лещенка, оприлюднила пост у «Фейсбуці», де палко обурилась законом щодо квот для вокалу на російській мові, і заявила, що внаслідок цього скоріше залишить радіостанцію та позбавить слухача можливості чути її шоу. Можна, звісно, критикувати закон про квоти щодо україномовного контенту виключно з позиції того, що до цього закону мають бути створені ще й додаткові умови та стимули для його виробництва. Хоча 35% — це, на думку багатьох, мінімум необхідної присутності мови в радіоефірі. Тобто критика, по суті, має бути спрямована не на факт квот, а на відсутність комплексного підходу до питання витіснення іноземного, а точніше — окупаційного змісту.
Насправді, це те, чим мав би зайнятись її коханий — депутат Верховної Ради, який і голосував за цей закон. Цікавий момент — DJ назвала депутатів, «які відповідальні за ці закони, дебілами» і висловила пропозицію здійснити над ними певну екзекуцію. Враховуючи прізвища, які «лайкнули» пост Насті (а це зокрема відомі журналісти, які виступали проти «мови ненависті»), можна сказати, що в Україні активно формується (а може й сформовано) середовище латентних колаборантів.
Варто згадати період 90-х років, коли в Україні буквально на очах почали з’являтись молоді і креативні виконавці, які співали виключно українською мовою. У 90-х роках, всупереч навіяному стереотипу, в Україні україномовний шоу-бізнес все ж таки був. Бізнесу не було. Великі гроші «крутились» у Москві. Саме тому навіть ті, хто принципово заявляв, що ніколи не заспіває російською, згодом разом із пластикою обличчя почав робити й пластику власних переконань. Можна сказати, що не так «два кусочика колбаски» нищили україномовний контент у нашій країні, як гонитва за довгим «карбованцем». Зрештою, за масованою атакою російської попси почали проявлятись роги імперської пропаганди, яка через певний час, окрім цигаркового й алкогольного смороду в барах, запахла реальною кров’ю. У це б ніхто не повірив 10—15 років тому. Але це не можна не побачити вже зараз.
Отруєне середовище, яке часто саме забуває, що в країні триває війна, інколи саме підгодовує попит, тим самим підіймаючи ватерлінію за мислимі межі. Коли нічні клуби і ресторани Львова насичені російським шансоном — це сигнал тривоги. Коли оперна співачка в Дніпрі підтримує факт побиття російською «ватницею» українського воїна молотком — це гучний алярм. Коли дівчина депутата з теревенів на кухні виносить на загал свої істерики проти квот щодо україномовного контенту — це кричущий алярм і діагноз. Закономірне питання — а як до цього ставиться її непересічний супутник, який, окрім квартир, має ще й право голосу в парламенті? Якщо ці персони дозволяють собі подібні речі, то чому ми дивуємось, що поляки нав’язують українцям своє бачення нашої історії, а росіяни продовжують, окрім «Градів» на Донбасі, поливати нас отруйною пропагандою вже в Києві? Це справа не особистих смаків.
