Після розпаду СРСР і т.зв. соціалістичного табору, що складався переважно з країн Центральної Європи, спершу визволених від нацизму Червоною армією, а згодом з її ж таки допомогою включених у сферу радянського впливу, ареал застосування російської мови в світі значно скоротився. І це не може не турбувати Москву, яка – як ми вже з¢ясували – розглядає російську мову як інструмент експансії.
Сьогодні російська мова є державною в Російській Федерації та однією з двох державних мов Республіки Білорусь, а ще однією з офіційних мов Казахстану та Киргизстану (в 2013 році внесені певні обмеження) І це все. Відтак кремлівські політтехнологи – не від гарного життя – запустили в обіг термін «російськомовне населення», ще більш облудливий, ніж вживаний нацистами «фольксдойче», оскільки під фольксдойче все-таки розумілися особи німецького походження, які жили за межами Німеччини, російськомовними ж Москва вважає не лише етнічних росіян, а взагалі вихідців із СРСР і навіть їхніх нащадків, хоч би де ті жили – у ФРН, Ізраїлі чи штаті Нью-Йорк. І, звичайно, до категорії російськомовного населення автоматично потрапляють громадяни колишніх радянських республік, у тому числі України.
На жаль, ми в Україні не лише не відкинули провокаційну термінологію Кремля, а й самі незрідка оперуємо нею, полегшуючи виконання задач московським пропагандистам. Так серед даних перепису 2001 року можемо прочитати, що російська мова рідна для 14 млн. 273 тис. (29,6%) громадян України, хоча за тим же переписом росіян в Україні в 2001 році проживало близько 8 млн. або 17,3% всього населення. Це суттєве уточнення, оскільки держава повинна забезпечувати права меншин, а не русифікувати представників інших народів, у тому числі українців.
Так от, у 2015-2016 навчальному році кількість загальноосвітніх закладів з навчанням російською мовою в Україні становила 614 (це крім двомовних та тримовних), кількість учнів, які навчалися російською мовою – 351 948, кількість учнів, які вивчали російську мову як предмет – 960 425, кількість учнів, які вивчали російську мову факультативно або в гуртках – 81 994.
Для порівняння зазначу, що в РФ, згідно з даними перепису 2010 року, проживали майже 2 млн. етнічних українців (1,4% населення). В Росії функціонувало 8 недільних шкіл з українською мовою навчання.
Відчуваєте різницю? При цьому навчанням російською мовою в Україні опікується держава (з відповідними бюджетними видатками), а в Росії недільні школи створюються та підтримуються з ініціативи батьків. Власне, Росія жодної відповідальності в цій сфері не несе, оскільки підписала, але не ратифікувала Європейську мовну хартію.
Українська ж влада, крім скасування закону С.Ківалова- В.Колесніченка (такий собі тест для депутатів), мала б зробити три кроки.
По-перше, нарешті зрозуміти, що захисту повинні підлягати передусім ті мови, яким загрожує зникнення, і мови бездержавних народів, і внести відповідні зміни до законодавства.
По-друге, нарешті уважно вчитатися в текст Хартії (хоча не певен, що це до снаги чиновникам, які, скажімо, замість опікуватися традиційною на теренах нашої держави мовою ідиш, кількість носіїв якої стрімко зменшується, запроваджують вивчення івриту – мови Держави Ізраїль). Так-от, якщо уважно вчитатися в текст статті 8 Хартії, то можна побачити й зрозуміти, що згідно з нею «Стосовно освіти Сторони зобов¢язуються у межах території, на якій такі мови використовуються, відповідно до стану кожної з таких мов і без шкоди для викладання офіційної мови (мов) держави (! – С.Б.) – І) передбачити можливість надання середньої освіти відповідними регіональними мовами або мовами меншин; або ІІ)передбачити можливість надання суттєвої частини середньої освіти відповідними регіональними мовами або мовами меншин; або ІІІ) передбачити в рамках системи середньої освіти викладання відповідних регіональних мов або мов меншин як складову частину учбової програми; або ІV) застосовувати один із заходів, передбачених у підпунктах І –ІІІ вище, принаймні до тих учнів, які самі, або у відповідних випадках сім¢ї яких цього бажають і кількість яких вважається для цього достатньою».
Змушений послуговуватися терміном «мови меншин», оскільки таким є офіційний український переклад, однак навіть він дає уявлення, що виконання положень Хартії – і не лише статті 8 – передбачає варіанти. Такий самий гнучкий підхід зафіксований у статті 6 Закону України «Про національні меншини в Україні» («Держава гарантує національним меншинам права на національно-культурну автономію: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства»).
І звідси випливає по-третє: наші державні мужі повинні нарешті згадати засадничий у дипломатії принцип взаємності і натякнути Москві, що 8 недільним українським школам у Росії – якщо виходити з цього принципу та наведеної вище статистики двох переписів – відповідають близько 100 недільних російських шкіл в Україні. І, звичайно, жодної державної.
Навряд чи наші державні мужі наважаться на такий крок, але вони мусять пам¢ятати, що агресія проти України розпочалася під приводом захисту «російськомовного населення». Відтак російська мова в Україні з розряду гуманітарних перейшла до категорії питань національної безпеки. І це стосується не лише освіти.
У галузі книговидання російською, безперечно, мають виходити, крім, певною мірою спеціальної літератури, лише книжки тих авторів, які живуть у нашій державі і пишуть російською мовою; зарубіжна література – тільки в українських перекладах; діяльність філій російських видавництв і видавництв з російським капіталом неприпустима.
Це ж стосується і ЗМІ. Держкомтелерадіо України мусить не лише автоматично реєструвати видавництва та ЗМІ, але й цікавитися їхньою продукцією.
Незрозуміло, чому заборона стосується російських фільмів, випущених у прокат після певної дати, наче імперська, шовіністична кінопродукція почала вироблятися там лише з 1 січня 2014 року. Автор цих рядків ще у 2003 році як член журі кінофестивалю заявив протест у зв¢язку з показом антиукраїнського фільму «72 метри» режисера Володимира Хотиненка.
Розумію, що в добу Інтернету обмежити доступ до якихось джерел інформації нереально. Але задача української влади полягає в тому, щоб цей доступ не полегшувати, а максимально обмежити.
Якщо ж наші, як прийнято казати, партнери зі США, Великої Британії чи Франції сваритимуться пальчиком, мовляв, це недемократично, наші державні мужі повинні нагадати, як під час Другої світової війни американці інтернували власних громадян японського походження, поцікавитися, чи продавалися тоді ж у Лондоні нацистські газети, і попросити французів поділитися передовим досвідом боротьби із засиллям англійської мови.
Україна понад усе!
Початок тексту: Другий фронт: гуманітарний-3 і Другий фронт: гуманітарний-2. У попередній частині (див. «День» №179) ми з’ясували, що Кремль розглядає просування російської мови як «один із найважливіших інструментів... зміцнення російського впливу в світі... та в кінцевому підсумку – захисту геополітичних інтересів Росії».
Сергій Борщевський, письменник і дипломат, перший віце-президент Асоціації українських письменників, експерт Центру дослідження Росії
