У наші дні дуже часто, кажучи про Євромайдан і Революцію Гідності, змішують ці два поняття. Тим часом, хоча ці явища й пов’язані між собою, між ними існує принципова різниця, на яку необхідно вказати. Особливо важливо зробити це зараз, у річницю того самого історичного розгону студентів — адже він стався саме в ніч з 29 на 30 листопада.
Євромайдан був протестом проти конкретного кроку влади — відмови від євроінтеграції України. Цей протест міг би згаснути сам собою — та він, власне, дійсно гаснув. Майже всі прибічники інтеграції України до Європи розійшлися по домівках. Залишилися лише кілька сотень студентів, які б і так трохи померзнули й теж пішли додому.
Але Віктор Янукович у нападі державної мудрості вирішив застосувати проти цієї купки студентів насильство. Результат відомий — Революція Гідності, яка змела Януковича.
Уже не йшлося про євроінтеграцію. Просто влада виявилася настільки порочною, що не можна було зберегти державу, якщо вона залишиться. Не можна жити, якщо не вбити царя. Так міркували й у Російській імперії початку ХХ століття, і в Римському царстві на два з половиною тисячоліття раніше — за Тарквінія Зверхнього, і в Україні наприкінці 2013 року. Століття минають, а схема зміни влади залишається колишньою.
Тут особливо важливо пам’ятати, що революція була протестом не проти якихось конкретних дій влади, а проти влади як такої. Звичайно, й цей протест осідлали олігархи. Але й тигра можна осідлати, а ось чи довго ти зможеш скакати на ньому?
Варто взяти до уваги, що вирішальну роль зіграли студенти, молодь. Дійсно, у результаті революції одних олігархів змінили інші, що й викликало потребу в Зеленському. Але вони — лише наконечник списа. Наконечник може мінятися, а держак залишається тим самим. І він досі нікуди не дівається — постільки, поскільки він потрібен.
2019 року наконечник знову змінився, а держак залишився тим самим. І знову це сталося волею молоді, адже саме вона в першу чергу підтримала на виборах Володимира Зеленського — який став величезною дулею в бік правлячого класу.
Так, це вже не зовсім та молодь. Кому на початок Євромайдану було 20 років, тим зараз 26. Вони більше не студенти — у багатьох робота, будинок, сім’я, діти. Але й вони готові знову вийти на Майдан, та й на зміну їм підросла нова молодь.
Ще раз повторюся: Євромайдан був протестом проти конкретних дій влади. Революція Гідності — протестом проти тодішньої влади як такої. «Не можна жити, якщо не вбити царя». Тодішня влада, епохи Януковича, настільки обурила народ тим, що демонстративно плюнула йому в обличчя. І підписала собі вирок.
Нинішня ж влада... Ні, вона в обличчя народові поки не плює, але старанно від нього ховається. Півроку тому Володимир Зеленський висував перед виборами чудову ідею: замість показної демократії розвивати пряму, через референдуми (сучасний рівень технологій це цілком дозволяє). На жаль, слова розійшлися зі справами. Усі хоч трохи значимі рішення приймаються незрозуміло ким і незрозуміло де. Яке значення має воля народу? Значно важливіше, хто кому що шепнув на вухо в Офісі Президента. А все разом чомусь називається «демократією».
Що ж, Зеленський поки може собі таке дозволити — адже він народний кумир. Та варто згадати, що таким кумиром на початку 2005 року був Віктор Ющенко. А заразом згадати й про його подальшу політичну долю.
У американського фантаста Роберта Шеклі в оповіданні «Квиток на планету Транай» розповідається про країну, де президент за посадою зобов’язаний носити ошийник з бомбою, здатною своїм вибухом відірвати голову. Бомба приводиться в дію кнопкою, розташованою на центральній площі столиці, й натиснути її може будь хто охочий. Ідея проста: «Якщо громадяни залежать від нас, то й ми тією ж мірою маємо залежати від них».
Український Президент ошийника з бомбою не носить. Але роль цього ошийника грає справжній або можливий Майдан, про що, схоже, ні Порошенко, ні Зеленський не згадують. Янукович теж не згадував, поки не стало запізно.
А ось про що дійсно варто пам’ятати — це про те, що Революція Гідності до цього дня не закінчена, оскільки її завдання досі не виконане. Олігархічна Україна все ще не перетворилася на Україну демократичну. Обрання Володимира Зеленського стало черговим кроком у цьому процесі, але зовсім не факт, що цей крок виявиться успішним.
«Заробітчани» й справді роз’їхалися по сусідніх країнах, але ж це здебільшого люди більш-менш зрілого віку. Політично активна молодь (наприклад, ті ж київські студенти) нікуди не поділася. І вона готова не лише обстоювати свої погляди, а й битися за них.
Поглянь угору, Дамокле. Бачиш меч, що висить над твоєю головою? Ось це і є Майдан.
