Портал «Главред» нещодавно опублікував вельми глибоку та розважну статтю відомого політолога Тараса Загороднього «Україні не світить НАТО, але нічого страшного в цьому немає». У ній, крім іншого, є й така думка:
«Якщо ми зараз подамо заявку, в НАТО нам скажуть «ні». Україна повинна припинити жити в ілюзіях, що хтось їй бажає добра. Ніхто не хоче вирішувати проблеми країни, яка сама собою не хоче займатися. Для європейців зараз головний інтерес — зняти санкції з Росії. Тому, думаю, нам нав’язуватимуть такий сценарій, який би призвів до відміни антиросійських санкцій. Це вже вочевидь. У Росії — той же інтерес. Європейцям також бажано менше платити за все. Наприклад, вони сподіваються, що Україна не вимагатиме грошей на відновлення Донбасу, а все зробить власним коштом».
Що ж, із цим важко сперечатися. Можна лише конкретизувати: економіка провідних європейських країн — Німеччини, Франції, Італії — тісно зав’язана на Росію, насамперед на постачання російського газу. А європейці народ цинічний — утім, нецинічних народів немає на світі, кожному своя сорочка ближче до тіла. Ось чому європейці вже шостий рік, коли вбивають українців, просять, щоб вони при цьому кричали тихіше і не заважали освіченій Європі спати.
Усе, сказане Загороднім, — правда. Але будь-яка правда, як відомо, є лише частиною істини. Так дозвольте мені звернути увагу поважної публіки на її іншу частину.
Крім економіки, існує ще й політика. А ще — Росія з її імперськими амбіціями, які ще 2007 року Путін засвідчив у своїй відомій Мюнхенській промові (мабуть, пам’ятаєте — «воша заричала»?). А за рік (Грузія), а потім за сім (Україна) наміри стали реальністю. Москва на ділі почала за власним бажанням перекроювати кордони в Європі. Цивілізований світ покірливо це стерпів і почав лише умовляти: «Пане Путін, будь ласка, нахабнійте, тільки не дуже». Питання щодо санкцій залишу осторонь — я все ж публіцист, а ця тема більше личить гумористові.
Але ж апетит приходить під час їди. Почати зовнішню експансію набагато простіше, ніж вчасно зупинитися, особливо коли не зустрічаєш серйозного опору. «Дають — бери, б’ють — тікай», — це прислів’я, пам’ятається, дуже любив Сталін, але Путін тут мало від нього відстає. Б’ють його поки мало, тому він в основному бере.
Росія для Європи — не лише торговельний партнер, але й серйозна загроза. Тому об’єктивно виникає потреба в умовному європейському Гондорі, який прикриє собою континент від Мордору.
Україна на цю роль не просилася (та й хто б при своєму розумі просився?), але, крім волі, ще 2014 року отримала її. Звичайно, Європа зовсім не рветься допомагати нам, але щонайменше зацікавлена в падінні свого Гондору. Навряд чи, наприклад, тим же полякам хочеться побачити російські війська біля своїх кордонів.
Ситуація склалася як у старому анекдоті: «З нами покінчать — за вас візьмуться». Бізнес бізнесом, але ж і безпеки хочеться — а безпеку Європи від Росії може забезпечити лише Україна. Теоретично таку роль могла б зіграти і Білорусь, але на практиці це звучало б невдало навіть як жарт.
Тут доведеться знову повернутися до тексту Загороднього. «Зате ми, хай що б хто казав, стали суб’єктом світової політики, і світові до нас доводиться прислухатися, тому що ми є, у нас є армія, яка в принципі, і зробила нас суб’єктом», — пише він. І це, на мій погляд, найважливіше — саме те, що робить нашу країну Гондором.
Росія 2014 року заявила: «Ми — це реальність, зважайте на нас». Україні нічого подібного виголошувати не довелося. Всі й так зрозуміли: вона — реальність, реальний щит від агресивної Росії. Нехай вона і не напрошувалася на цю роль, але що з того? Як це не смішно звучить, але саме Путін перетворив нас із «якоїсь там східноєвропейської країни» в суб’єкт світової політики. Справді-бо, бійся своїх бажань — вони можуть і здійснитися. Той, хто пішов «на принцип», має бути готовий до того, що «на принцип» підуть й інші.
Не варто також забувати про поняття «спільне» і «приватне». Так, анексія Криму й окупація частини Донбасу — справа приватна, і в принципі проблема самої України. Але це ще і замах на принцип непорушності кордонів. Як кажуть, стерпи образу один раз — і тобі доведеться терпіти їх постійно. Дозволь захопити один раз чужу землю — і приготуйся до того, що захоплення стануть постійною справою. Адже територіальні претензії є у всіх до всіх (зауважте, я навіть не вимовляв слово «Гібралтар»). Адже Україна стоїть на варті не лише Європи, а й усього післявоєнного світового порядку.
Що ж далі? Як би не розвивалися події, і як би не реформувалася Україна, «колективний Захід» (а сюди, з деякими обмовками, можна долучити і Євросоюз, і США, і Великобританію) не зможе «здати» Україну. Адже це означало б фактично віддатися на милість Путіна — хто знає, яка ще країна після України сподобається йому? До НАТО нас у досяжному майбутньому навряд чи приймуть — тут Загородній має рацію, як і в тому, що для нашої країни важливіше отримати офіційний статус «союзника США поза НАТО». Але в підтримці не відмовлять. Будь-яка західна країна життєво зацікавлена в тому, аби Україна протрималася якомога довше, а в ідеалі взагалі змогла вистояти проти Росії — а відтак звільнила європейців від необхідності битися самим.
Так, Гондор далекий від ідеалу. І правителі там розбещені та корумповані, і в державному устрої потрібно багато що змінювати (що, до речі, на користь гондорцям).
Але якщо він упаде — доведеться мати справу з Мордором.
