Маю вже досить давню звичку читати на ніч в Інтернеті іспаномовні газети – одну іспанську й одну аргентинську. Одразу зазначу: про Україну там пишуть нечасто, що свідчить про те, що країна наша, хоч як прикро це усвідомлювати, перебуває на периферії інтересів преси й громадської думки цих країн.
Але 31 березня цього року моя улюблена іспанська «АВС» порушила мовчанку. Воно й не дивно, адже того дня у нас відбувся перший тур президентських виборів. От тільки заголовок статті виявився таким, що краще б її не було: «Комік виграв перший тур президентських виборів в Україні». Попереджаю одразу: всі, кого такий заголовок не ображає чи залишає байдужим, далі можуть не читати. Мене ця фраза, в якій, власне, не було зловтіхи, яка лише об’єктивно підсумувала умонастрої багатьох моїх співвітчизників, образила й роздратувала. Вчитаймося ще раз: «Комік виграв перший тур президентських виборів в Україні».
Знов-таки зазначу одразу: я не є безоглядним фанатом Петра Порошенка. В № 6 польського журналу «Одра» за минулий рік надруковано моє інтерв’ю, де є, зокрема, і така фраза: «Президент не читає моїх книжок, а я не купую його цукерок». Я не є безоглядним фанатом Петра Порошенка, зокрема тому, що всі п’ять років протистояння збройній агресії Російської Федерації чимало важливих речей не називалися своїми іменами, а країна жила подвійним життям: одні люди гинули, а інші розважалися в нічних клубах. Під час Майдану у мене гостювали телевізійники з Естонії та Молдови. І найбільше вони дивувалися героїзму захисників Майдану і тому, що за пару кварталів від нього інші люди сиділи в затишних кав’ярнях та пивбарах. Саме ця атмосфера, сказати б, подвійних стандартів уможливила «феномен Зеленського» – тваринний регіт одних, коли інші сходили кров’ю або втрачали близьких, цей банкет під час чуми.
Я не є безоглядним фанатом Петра Порошенка, але є одне але. Я не хочу, щоб з моєї країни глузували. Не хочу у наступному заголовку іспанської «АВС» прочитати: «Українці обрали своїм президентом коміка». Бо це було б ляпасом не особисто Петрові Порошенку, а всім нам. Розумію, що хтось (і в Україні, і за її межами) тільки й чекає цього, а комусь це байдуже. Але ж більшості це не може бути байдуже.
Чи хтось сподівається пересидіти, перечекати? Не вийде. В театральних п’єсах перед кінцем якоїсь картини чи дії є така ремарка: Затемнення. Затемнення – ось що чекає на нас в разі обрання «коміка». Безвізовий режим ще якийсь час триватиме, але чужоземні прикордонники, побачивши ваш паспорт, не ховатимуть посмішки. А от валютні вливання з-за кордону припиняться практично одразу, бо ніхто не дає гроші під «коміка». І ще багато що, до чого ми звикли, як до само собою зрозумілого, припиниться. І тоді стане не до сміху навіть тим, хто сьогодні регоче.
Я не кажу вже про такі глобальні речі, як загроза втратити Україну. Ті, хто усвідомлюють цю загрозу, вже визначилися, можливо, навіть усупереч особистим уподобанням.
Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ, письменник і дипломат
