Зима, на яку традиційно покладали так багато надій в Кремлі, принесла Володимиру Путіну суцільні розчарування. Замість посилення позицій Росії на тлі холодів, що настали, сталося щось зовсім інше. Стрімке падіння російської економіки, консолідація міжнародного співтовариства в сприйнятті Росії як загрози світовому порядку, а також традиційна схильність Кремля до імпровізації на шкоду стратегії перекреслили надії на укладання угоди (в першу чергу з Берліном), пропозиції на яку в Москві так сильно очікували. Невідомо, що змусило Володимира Путіна повірити в те, що така угода можлива, але в результаті вся тактика Кремля в Україні стала заручником одного рішення. Нова, полегшена версія пакту Молотова-Ріббентропа — єдине, на що міг сподіватися Путін за умов тимчасових переваг, які швидко тануть.
Ситуацію для Кремля, що склалася на сьогодні, можна порівняти з прийнятим гамбітом у шаховій партії, причому в тій її стадії, коли якість вже втрачено, а виграш в темпі його так і не компенсував. Гамбітами називають шахові дебюти, де одна із сторін жертвує матеріал, прагнучи захопити ініціативу і встигнути нав’язати противникові власну гру. І хоча в Криму нічим особливим Кремль не офірував, не варто забувати, що із самого початку поруч з кримською стояла і глобальна «шахівниця». У Москві вибрали найгостріший варіант розвитку партії на ній, сподіваючись на запас міцності російської економіки, ефект несподіванки і конфлікт інтересів поміж країн Заходу.
ПРО ПАРАЛЕЛІ З ГІТЛЕРОМ ТА «РИМСЬКИМ СВІТОМ»
Як і в багатьох гамбітах, таке рішення надало короткострокові переваги. Ініціатива міцно перебувала в руках Кремля, і саме там вирішували, що, коли і як виносити на порядок денний. Реакцій, слів і дій Путіна очікувала вся світова спільнота — саме за цією ознакою він і очолив рейтинг найвпливовіших людей світу за версією Forbes. Такий стан справ типовий для ревізіоністських держав — тобто тих, хто активно прагне переглянути і змінити правила гри, що склалися. Як і в шахових гамбітах, вони користуються відносною різноманітністю перспектив, що відкриваються, але змушені мати на думці той факт, що віднині співвідношення сил не на їх користь, і без швидкого і вирішального успіху виграти в ендшпілі — завершальній стадії партії — їм не вдасться. Свого часу Адольф Гітлер, який теж «підняв країну з колін» і підігрівав громадську думку за допомогою пропаганди і міфології про німецький народ, так і не зміг вирішити схоже стратегічне завдання.
Як з’ясувалося, для Володимира Путіна ситуація виявилася ще менш сприятливою. Удар, здавалося б, м’яких західних санкцій по російській економіці засвідчив, з одного боку, увесь ступінь її вразливості, а з другого — те скромне місце, яке вона посідає в глобальній економіці. Учорашні 2,5% світового ВВП, які припадають на частку Росії, тануть на очах. Втеча капіталу, обвал цін на нафту і девальвація рубля створюють сильний, системний і швидкий ефект. Фігур на російському полі шахівниці залишається дедалі менше.
Повноцінних союзників в ревізіоністській політиці в Росії катастрофічно бракує. Тоді як Гітлер міг розраховувати на збирача історичних і не дуже італійських земель Муссоліні, який полюбляв поміркувати про «римський світ» і велич, або на Японію, яка була незадоволена співвідношенням сил, що склалося в Тихому океані, Володимир Путін позбавлений такої розкоші. Поспішний і непідготовлений «розворот на схід» призводить лише до погіршення позицій Росії і використання її дошкульних місць східними партнерами. Крім того, багаторічні систематичні зусилля російської дипломатії в Європі, спрямовані на створення сильного лобі, виявляються перекресленими. Нова угода за участю Берліна мала б стати вінцем таких зусиль, але Росія недооцінила ступінь загрози, яку своїми ж діями створила. У результаті серед дипломатичних важелів залишилися лише ефемерний БРІКС, товарообіг між будь-якою парою членів якого не досягає і 20%, і спекуляції на тему великих антизахідних коаліцій. Водночас китайські й індійські партнери Росії користуються моментом і отримують сповна практичні вигоди з потреби Росії хоча б в ілюзії дипломатичних перемог. Німецька дипломатія напередодні Другої світової війни скористалася слабістю Версальського світоустрою двадцятирічної давності і прагненням деяких держав докорінно його змінити — саме тому пакт Молотова-Ріббентропа став можливий. Російська зовнішня політика у своєму прагненні переглянути підсумки «холодної війни», що завершилася двадцять три роки тому, виходила з міркування, що це цілком можна зробити і в односторонньому порядку. У результаті Німеччина домоглася європейської гегемонії, а крах наставав доволі довго. Росія ж втрачає позиції навіть на пострадянському просторі, причому робить це рекордними темпами.
РОЗКОЛУ СЕРЕД КРАЇН ЗАХОДУ НЕ ВІДБУЛОСЯ
Розкол серед країн Заходу, про який так багато говорили в Кремлі, і на який, схоже, серйозно сподівалися, не відбувся. Якщо не рахувати окремих заяв із невеликих європейських столиць, а також від представників украй правих європейських партій, які традиційно фінансуються Москвою, немає жодної ознаки готовності серйозно прийняти затіяний Росією перегляд світового пристрою. Зачеплено фундаментальні принципи: недоторканість території, невикористання сили, неприпустимість прямого порушення суверенітету держави. Дії Росії ставлять під сумнів те, на чому покоїться безпека більшості держав у її сучасному розумінні. Опір таким діям є цілком природним, оскільки їх наслідки несуть занадто високі ризики. Навіть без НАТО і ЄС Москва неминуче зіткнулася б із організованим опором світу: ціна, яку довелося б заплатити за згоду з її діями, набагато перевищує ресурси Росії. Схоже, що в Кремлі дійсно думали, що газового шантажу самопроголошеної «енергетичної наддержави» вистачить для розв’язання Кримського питання на свою користь.
Газовий розрахунок не виправдався. Росія забула уроки попередніх нафтових криз, складну обстановку на світовому енергетичному ринку, у тому числі й наслідки сланцевої революції. Агресивна політика Газпрому в Європі давно вже стимулювала пошук джерел диверсифікації постачань природного газу, а відмова Росії грати за загальними правилами, так само як і «газові війни» з Україною, зіпсували її репутацію. Динаміка світової ціни на нафту краще за все інше слугує ілюстрацією обмежених можливостей «енергетичної наддержави» навіть на ринку нафти.
Загалом і в цілому Москва не змогла здобути необхідний мінімум переваг із тих ризиків, на які пішла, зважившись на анексію Криму. Ситуація на дошці стає критичною. Проте все це не зменшує ступеню серйозності ситуації для України: шахіст, який перебуває в цейтноті, часто робить відчайдушні ходи.
Драматичне, швидке й безповоротне скорочення можливостей Росії впливати на ситуацію створюватиме стимул для використання єдиного доступного ресурсу — військового, тим більше за ситуації, коли всі моральні й правові обмежувачі давно подолані. Зробити максимум для власної безпеки — найперше завдання для української держави.
Через це потрібно відзначити позитивну динаміку. Займаючись впродовж останнього року цими проблемами безпосередньо, серед чотирьох основних альтернативних моделей зовнішньополітичної стратегії, найменш вдалої можна назвати продовження позаблоковості. Причин цього є декілька, а суперечливі й відверто сумнівні результати реалізації такого курсу можна було спостерігати, починаючи з «Харківських угод» 2010 року. Сьогодні ймовірність такого розвитку подій значно зменшилася.
У той же час рівномірно здійснюються кроки зі зближення та посилення партнерства з НАТО; створення системи колективної безпеки за участю пострадянських держав — України, Грузії, Молдови; а також всебічному поглибленню участі України в європейських інтеграційних процесах. І хоча більшість із цих процесів довготривалі, вони позитивно впливають на позиції України в поточному конфлікті, помножуючи кількість її союзників і підсилюючи міру їхньої участі в кризі. Задана ще весняними подіями динаміка міжнародної реакції на дії Кремля зберігається й перетворює чинник часу, який грає проти Росії, у першочерговій за значимістю.
ПРО ДВА КЛЮЧОВі ЗАВДАННЯ ДЛЯ УКРАЇНИ
Окремо варто зупинитися на важливій події минулого тижня — прийнятті Конгресом США Резолюції 5859 про додаткові санкції проти Росії та надання допомоги Україні. Цим документом створюється механізм прямої та швидкої підтримки України з боку США, так само як і посилається сигнал до Москви, Брюсселю та європейських столиць про готовність США і далі Україну підтримувати. І хоча з тексту резолюції, прийнятої Палатою представників, зникли слова про надання Україні статусу «основного союзника поза НАТО», документ залишається важливим інструментом. У цілому, у міру посилення позицій республіканців, ступінь підтримки України зростатиме.
Спроможність розв’язати два взаємопов’язані завдання визначить результат партії для України. Першим із них залишається подолання слабкостей і неефективності держави. Низький рівень економічного розвитку, колапс судової системи, розквіт корупції, а в екстремальних випадках неспроможність держави контролювати власну територію та забезпечувати безпеку своїх громадян — ключові ознаки слабких держав, які розпадаються. Слабкість держави, яка виникла набагато раніше аніж Майдан, але ця слабкість набула загрозливих форм на тлі відкритого втручання Росії. Її потрібно долати, і це в переважній мірі завдання для самої України.
У той же час другим ключовим завданням є підвищення цінності та ефективності України як елементу будь-якої системи колективної безпеки. За умови побудови правильної стратегії в галузі зовнішньої політики і безпеки Україна може розраховувати на її розв’язання. Це дасть можливість перетворитися з прохачів членства в НАТО, чи статусу союзника в дійсно рівноправного партнера, спроможного не лише споживати безпеку, але й створювати її.
