«Великі уми обговорюють ідеї, середні уми обговорюють події, дрібні уми обговорюють людей».
Елеонора Рузвельт
Сказати, що назва будь-якої української політичної партії пов’язана з ім’ям якоїсь конкретної людини, було б перебільшенням — це не так. Та все ж особистісний чинник в Україні відіграє величезну роль — тут не стільки лідер очолює партію, скільки партія належить лідерові. Звичайно, не лише як група підтримки — Україна все ж не Росія, але...
Досить звернути увагу на назви: «Блок Петра Порошенка», «Блок Юлії Тимошенко», «Радикальна партія Олега Ляшка». Навіть «Рух нових сил» не уникнув загальної тенденції — хоча він і створювався начебто як антитеза існуючій партійній системі, але і йому присвоєно ім’я Михайла Саакашвілі. На жаль, одна з проблем української політики полягає в тому, що тут навіть шаблон ламають за шаблоном. Заради справедливості варто зауважити, що тут особливого вождізму все ж не помічається — «нові силачі» діють цілком енергійно й за відсутності Саакашвілі в країні.
Однак питання залишається: чому ж українська політика настільки персоналізована? Адже це для будь-якої партії надзвичайно серйозна слабкість. При подібній системі в публічному просторі обговорюють не стільки ідеологію і програму якої-небудь політичної сили, скільки чесноти та недоліки її лідера. А недоліків завжди виявляється більше, ніж чеснот. Як дотепно помітив Віллі Старк, людина зачата в гріху та народжена в мерзенності, шлях його — від смердючої пелюшки до смердючого савану. Варто лише пошукати, і гріхи завжди знайдуться — причому виявляться гріхами вже не конкретної людини, а всієї партії.
Та все ж українські партії не уникли у себе подібних уразливих місць. Причина цьому має бути дуже вагомою.
Не так давно один із моїх знайомих заявив, що в Україні до цього часу немає жодної неолігархічної партії. Якщо це було перебільшенням, то не дуже великим. Упродовж десятиріч партії в країні створювалися лише як інструменти впливу якої-небудь могутньої персони, а не як виразники інтересів тієї чи іншої групи громадян. Після 2014 року ситуація не змінилася — тільки почала змінюватися.
Таким політичним проектам не потрібна ні виразна ідеологія, ні деталізована програма. Вони здатні навіть завдати шкоду — партію можуть викрити в невідповідності її практики власним ідеям, що на користь їй не піде. Головне, що потрібно від партії — щоб вона добре продавалася як медіапродукт. Для цього потрібні не мета і не чітка система поглядів, а фігури, здатні привертати увагу, — бажано декілька, але в крайньому разі досить і однієї.
Цікаво порівняти подібну систему з тим, як вона влаштована в інших країнах. Скажімо, в Росії партії — це в чистому вигляді медіапроекти, вони не мають жодного відношення до реального процесу прийняття суспільно значимих рішень. Тому партійний лідер має бути насамперед шоуменом, а організаційні структури існують усього лише при ньому, і фінансування дають теж під нього. Володимир Жириновський призначений для тих, хто цінує шум і скандальність, Геннадій Зюганов спокушає картиною минулої величі СРСР (але хоча б не слабкою лівизною — в КПРФ вона не в пошані)... Осібно стоїть Олексій Навальний — в офіціозну партійну систему він не вписаний, та і партії як такої у нього немає. Але і тут усе робиться під особу.
Утім, ця риса взагалі властива російській політичній культурі. У цій країні до цього часу поширене питання «Якщо не Путін, то хто?» Будь-які зміни мисляться лише як заміна першої особи, але не як реорганізація державної системи.
А наприклад, у Франції ситуація абсолютно інша. Там безглуздо звучали б назви «Республіканська партія Ніколя Саркозі» та «Національний фронт Ле Пена». Річ зовсім не в тім, що Республіканська партія була заснована не «під Саркозі», а «НФ» давно вже очолює не Жан-Марі Ле Пен, а його дочка. Значно важливіше те, що перша партія правоцентристська, а друга — крайньоправа. Французи віддають перевагу тим чи іншим не через ставлення до лідерів (хоча їх особистості надзвичайно важливі, і ставляться до них дуже вимогливо — досить пригадати, як Франсуа Фійону довелося забути про свої президентські амбіції через історію про незаконну виплату зарплати його дружині), а зважаючи на погляди, які партії декларують.
Більш того, тут (як і в інших сучасних цивілізованих країнах) партії — це ще й інструменти, за допомогою яких пересічні громадяни мають можливість контролювати політиків, — партійні структури пронизують суспільство знизу доверху.
Україна поки що перебуває посередині між цими країнами. Росією в даному сенсі вона ніколи не була — українські партії не контролювалися з єдиного центру, яким у сусідній державі є президентська адміністрація. Тут вибір між різними партіями — це справді вибір, який на щось впливає.
Проте і до Франції нашій країні поки що далеко. Партії підконтрольні різним центрам — але зовсім не своїм виборцям, і як і раніше пов’язані більше з особою, ніж з ідеєю. Винятком є хіба що послідовні прихильники реформ, деолігархізації країни та доведення до кінця революції 2014 року. Вони мають таке бачення майбутнього України, яке не пов’язане з конкретною персоною на чолі держави. Буде це Порошенко, Тимошенко, Гриценко, Вакарчук чи хтось іще, не настільки вже важливо — значно важливіше, якою країною ця людина буде керувати.
Та все ж Україна зробила в цьому напрямі лише перший крок. Час робити хоч би другий.
