Чим відрізняється журналіст від людини, що читає пресу? Нічим, окрім однієї якості. Журналіст нікому не вірить на слово. Улюбленому політикові, шанованому міністрові, авторитетному виданню, думці більшості й розповідям очевидців. Усі гірлянди зі слів, що запалюються в пітьмі інформаційного космосу, треба спочатку роздивитися в бінокль або мікроскоп, перевірити походження, зіставити зі своїми знаннями про предмет і лише потім написати. Але хто ж витрачатиме час на всю цю тяганину з ідентифікацією за менш ніж скромний гонорар?
Стимулів для добросовісної праці на газетно-ефірних нивах, на жаль, небагато. Величезну кількість видань погано годують поріділі ряди рекламодавців. Фінансування з бюджетів різних рівнів теж не веде до процвітання удостоєних такої честі ЗМІ. Виникає щось схоже на виноробницьку проблему з «великим навантаженням на кущ», коли хочуть зняти рясний урожай, не збільшуючи площі насаджень і живильного середовища коріння. Виходить багато кислих і дрібних ягід. В Одесі я нарахував більш як 20 телекомпаній. У Києві — дві дюжини (якщо не більше) «центральних і національних» видань, територія поширення яких обмежується Васильковом. Це вдвічі більше, ніж у Лондоні broadsheets, тобто газет великого формату, розрахованих на освічену публіку. Те саме можна сказати про таблоїди в глянці, і в менш гладкому виконанні. Виходить, наша бідна країна за кількістю найменувань періодики переплюнула найрозвиненіші, з великими економіками, високою купівельною спроможністю й пристойним рівнем освіти населення.
Як же вдалося здійснити такий прорив на медійному полі? Де таємниця розмноження ЗМІ в Україні?
У давні часи прощання з радянським устроєм життя було природно розвертати бізнес-ініціативу на порожньому місці й без стартових капіталів. За лінією ЗМІ — особливо. Три освічені жінки разом з самородком комп’ютерного дизайну запросто могли випускати міжнародний журнал для бізнес-еліти у себе у квартирі. Після чорно-білого секретного життя в СРСР кольоровий друк і відсутність цензури зачаровували рекламодавця, й він йшов у видання не дивлячись, щедро оплачуючи наклад в 1000 екземплярів купленою сторінкою обкладинки. Потім почалася ера великих проектів, де кожний політик, який поважає себе, він же крупний власник придбавав офіційно або купував передплатою на річну рекламу яке-небудь друковане або ефірне ЗМІ в масштабах своїх амбіцій: районних, обласних або центральних. Звичка прив’язувати пресу до адміністративно-територіального устрою залишилася у нас з давніх часів, як і звичка вирішувати великі завдання малими творчими силами.
На початок нового тисячоліття українське інформаційне поле рясно колосилося й плодоносило в розмірах, достатніх для прожитку його трудівників. Криза, а точніше крах економічної моделі пострадянського періоду, вдарила по всіх друкованих і електронних виданнях, але не змінила їхню внутрішню й зовнішню організацію.
Преса залишилася залежною від власників більше, ніж від суспільства. Вона перетворилася на інструмент інформаційних і психологічних маніпуляцій, де кожна редакція — окрема вотчина зі своїм статутом, правилами й специфічними уявленнями про добро й зло. Що в одних вважається ганьбою, то в інших називається славою.
Останніми роками процес девальвації журналістського слова набув загрозливих розмірів. Ми стали свідками гучних скандалів з розвалом телевізійних каналів, раптового згасання великих видань, професійного краху інформаційних агентств. Союз підкупних політиків з підкупними журналістами створив монстра, що поглинув основний об’єкт суспільної уваги, тобто причини подій. Суспільство отримує інформацію лише про те, що сталося, позбавляючись права дізнатися головне: у мукачівських війнах, у чернігівських передвиборних сутичках, у становищі на східному фронті... Тому що аналіз і дезінформація подаються у вигляді одного коктейлю про інгредієнти якого можна здогадатися лише з фрукту на стінці келиха.
Українські ЗМІ виявилися однією з найзапущеніших галузей соціально-економічної системи. Звідси, з відживаючого свій вік інформаційного середовища минулого століття, виходять основні сигнали про реформи в країні. Подеколи автори цих сигналів — одіозні журналісти, не раз помічені у зв’язках з корупцією й торгівлі професійними принципами. Проте, їм подають руки й надають трибуни колеги, на них рівняються студенти профільних вишів, які мріють набирати тексти в номерах готелів, що може дозволити собі не кожен менеджер великої компанії.
Звісно, зарплата того, хто пише, не є умовою якісної журналістики. Як і в медицині, освіті та культурі гроші вирішують не все. Але вирішують. Адже ми не зводитимемо будинок, якщо немає коштів купити цемент. У кожній справі існує деякий мінімум ресурсів, нижче за який будь-який фахівець не опуститься. У журналістиці теж. Просто в нашій професії важко калькулювати витрати. Але з часом економія на них виявляється в дефектах. Скорочуються жанри, пропадають інтерв’ю з лідерами думок міжнародного рівня, зникають професії, наприклад журналіста-міжнародника, скорочується коло експертів і авторів видань, а головне — критерії професійної майстерності. Блогер, який аналізує події за допомогою легко засвоюваних лайливих висловлювань і розхожих фраз, стає головним постачальником інформації, а байки, розказані олігархом у парилці, — політичним прогнозом від пані з диктофоном, яка підслухала їх.
Що протиставити каламутному медійному стриму в час, коли слово більш руйнівне за снаряд? Напевно, як і скрізь у світі, — новий стандарт. Щоб власники заводів і пароплавів ставилися до газет інакше, ніж до експлуатованої власності. Щоб у всіх редакціях була одна рулетка для виміру величини правди й брехні. Щоб грошей вистачало на додавання цементу в наші палаци з піску. На кшталт стандарту IPSO (Independent Press Standards Organisation), як в Англії, або прийнятих у країнах Євросоюзу професійних кодексів. Інакше всі ми приречені бути присутніми на сумних обрядах перетворення крові й сліз на чиїсь хліби й вина.
