Помер Михайло Горбачов. Через десятиліття, коли навколо його постаті вщухнуть політичні пристрасті та відкриються деякі раніше закриті документи, історики будуть предметно сперечатися, чи був він великим чи посереднім державним діячем. Але одне можна сказати вже сьогодні: Михайлу Сергійовичу довелося пережити крах всього того, чого він прагнув і що хотів утвердити на віки. Горбачов намагався реформувати Радянський Союз, зробити його кращим, комфортнішим для проживання як еліти, так і мас, дійти «соціалізму з людським обличчям», але при цьому зберегти і владу КПРС, і імперію, і себе при владі.
Коли він поступово запроваджував демократичні свободи, то не припускав, що одне це дуже скоро призведе і до ліквідації монополії КПРС на владу, і до краху радянських сателітів у Східній Європі, і до розпаду СРСР. Якби не горбачовські реформи, Радянський Союз, можливо, існував би і зараз, і на чолі його, дуже може бути, аж до 30 серпня 2022 залишався б генеральний секретар ЦК КПРС і голова Президії Верховної Ради СРСР Михайло Сергійович Горбачов, хоча, мабуть, і не удостоєний Нобелівської премії миру.
Михайло Сергійович, проти своєї волі, став одним із «батьків» української незалежності. Хоча в останні роки свого правління той же Горбачов за допомогою КДБ закладав міни сповільненої дії під майбутні незалежні пострадянські держави, реалізуючи план зі створення автономій, що підривають їх територіальну цілісність, на кшталт Криму, Абхазії або Придністров'я (ось із створенням автономії на північному сході Естонії не склалося, а то ми могли б мати ще один «заморожений» конфлікт). Ідея створення «російськомовного Донбасу» тоді теж розглядалася, але реалізувалася лише після початку російської гібридної війни проти України у 2014 році у вигляді потворних «ДНР» та «ЛНР».
Михайло Сергійович сподівався, що наявність таких автономій запобігатиме виходу зі складу Союзу України, Грузії та Молдови. Він намагався за допомогою силових структур протидіяти розпаду СРСР, проливши кров у Баку, Вільнюсі та Ризі. Але Горбачов не був готовий до розв'язання повномасштабної громадянської війни заради збереження Союзу. І уявити не міг, що Путін розв'яже велику війну заради реставрації імперії. А ось те, що можна віднести до безумовних заслуг Горбачова, так це завершення «холодної війни», прийняття загальнолюдських християнських цінностей, принаймні на словах, як пріоритету діяльності держави, встановлення тісних взаємин із західними демократичними державами. І Михайлу Сергійовичу, напевно, було важко спостерігати, як усе ним створене, у тому числі нова безпекова архітектура, послідовно руйнується другим президентом Росії. Горбачов навіть публічно критикував Путіна, хоч і дуже обережно. А ось анексію Криму підтримав беззастережно – далося взнаки радянсько-імперське мислення.
Щодо путінського нападу на Україну Горбачов публічно так і не висловився. Але, на переконання колишнього головного редактора радіостанції «Эхо Москвы» Олексія Венедиктова, Михайло Сергійович не схвалював російського вторгнення в Україну. І це схоже на правду. Горбачов не міг не розуміти, що агресія проти України призвела до повної руйнації всього того, що він створив наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років у міжнародних відносинах, і викликала нову конфронтацію Росії зі США та їхніми західними союзниками, причому конфронтацію навіть гострішу і небезпечнішу, ніж у найгірші часи «холодної війни».
Усередині Росії за Путіна відродився навіть не помірний тоталітаризм післясталінської епохи, а тоталітаризм, ближчий до класичного сталінського тоталітаризму 30-х – початку 50-х минулого століття. Це ніяк не могло радувати Горбачова, ось тільки зробити він уже нічого не міг. Та й навряд чи хотів ризикувати своїм добробутом. Проте Михайло Сергійович дав Росії ковток свободи. Ось тільки цього ковтка не вистачило для повноцінного вільного дихання.
Борис Соколов
