Зіткнення на організованому представниками ЛГБТ-спільноти «Марші рівності» в українській столиці були неминучими. Про це заздалегідь знали всі. Так само, як і про те, що ці зіткнення будуть на повну силу використані російською пропагандою — звісно, не в самій Росії, а на Заході. Через підставних осіб, «корисних ідіотів» та відвертих агентів Путіна. Але марш відбувся, відбулися й зіткнення. І все інше сталося, як гадалося.
♦ Отже: ЛГБТ-спільнота не могла скасувати «Марш рівності» з принципових міркувань. «Правий сектор», так само принципово, не міг відмовитися від насильницької протидії цьому маршу. Телевізійники не менш принципово не могли відмовитися від нагоди щедро дати в ефір відповідні «картинки» («Ви подивіться, скільки медіа! Величезна кількість. Шкода, що всі приходять, бо теоретично могла бути сутичка», — прокоментувала ситуацію голова ГО «Громадське телебачення» Наталя Гуменюк). Газета «Вести» не могла не надати — із шаленою оперативністю! — добуті «з власних джерел» (що, як завжди, надзвичайно поінформовані щодо різного роду провокацій) дані про конкретні праворадикальні організації, які брали участь у нападі на акцію ЛГБТ-спільноти (здебільшого нікому не відомі, але пов’язані з «Правим сектором»). А політики, у свою чергу, не могли пропустити нагоди у певний спосіб (залежно від своїх ідеологічних настанов) попіаритися на ситуації з «Маршем рівності». Іншими словами, ніхто не хотів поступатися — тож тепер маємо те що маємо.
♦ Не буду переповідати українські дискусії щодо нападу на «Марш рівності» та травмування міліціонерів і деяких учасників акції (зауважу лише, що міліціонери постраждали незрівнянно серйозніше), звернуся до деяких перших зарубіжних відгуків.
♦ Інтернетом уже розійшлася оцінка подій під час «Маршу рівності», яку дав досить знаний на Заході Тоні Брентон, якого чогось назвали «відомим німецьким політиком», хоча насправді йдеться про колишнього посла Великобританії в Москві: «Європа має відмовитися від диких варварів, які нічим не відрізняються від тієї ж Москви. Нехай вони самі вирішують свої проблеми, нехай хоч повбивають один одного, цивілізованому світу від цього тільки краще. І Росія, і Україна — це дві відсталі країни «третього світу», для цих варварів головне — насильство, тому цивілізований світ має дати їм цю свободу дій, а свої двері зачинити для них назавжди». Втім, наше щастя, що до Брентона на Заході не надто дослухаються; скажімо, торік на початку вересня (синхронно з наступом російських військ на Донбасі) сер (так, це не обмовка — він справді має титул) Тоні (він же Ентоні Рассел) Брентон у статті в Daily Telegraph писав: «Путіна не зупинять ані НАТО, ані санкції. Санкції — лише зовнішній захід, політика потьомкінських сіл. Їх запровадили за відсутності будь-якої ефективної альтернативи... Єдиний політичний ефект від них полягає в тому, що російський народ масово згуртувався навколо свого президента. А Путін знову переконався, що він не може дозволити собі програти в цій боротьбі, хоч би чого це йому коштувало... В останні два тижні стало ясно, що росіяни готові йти до кінця, щоб домогтися своїх політичних цілей в Україні... Все, що ми можемо, — це продовжити агонію і подальше зубожіння України». Тому Україну, пропонує сер Тоні Брентон, слід зробити нейтральною, автономізувати Донбас і залишити його під загальним контролем «російського вовка», як зве екс-дипломат путінський режим. Отож слова про «варварів», про «вибухи в центрі Києва» та про відсутність різниці між Києвом і Москвою не мають нас дивувати; але на когось на Заході вони все ж подіють, та й в Україні існують ідіоти, які готові їх транслювати...
♦ Що цікаво: на момент написання цієї статті набагато менше розійшовся інший відгук на «Марш рівності», цього разу російський. Чому? Можливо, тому що в ньому, як на мене, маємо повну відсутність скандальності та більш тверезу й справедливу оцінку того, що відбулося, ніж у британського сера?
Реально ж розкладається український тил, прикладом чого й стали події під час «Маршу рівності». Проте якщо у владних кабінетах традиційна вже нестача відповідальності, то хтось має взяти її на себе — ЛГБТ-спільнота, «Правий сектор», журналісти, волонтери та добровольці, якась із політичних партій, — і знайти підґрунтя для компромісів, не даючи змогу відомо кому вести антиукраїнську пропаганду на Заході та розхитувати ситуацію в Києві
♦ Отже, Олександр Шмельов, Росія, Москва: «Сьогоднішній гей-парад у Києві — ще один приклад того, що відтепер лідером пострадянського світу є не Росія, а Україна. Адже розклади симпатій в усіх пострадянських республіках досить схожі. Скрізь є якесь число гомосексуалів плюс інтелігенція, яка їм співчуває, та правозахисники. Скрізь є своя консервативна більшість, для якої все це поки що дико. Скрізь є свої праві радикали, готові до силових дій щодо «цих підарців». Скрізь ЛГБТ-спільнота перебуває лише на самому початку боротьби за свої права. Різниця лише в позиції держави. В 2013 році київська міліція розганяла тих, хто вийшов на гей-прайд, і заштовхувала їх в автозаки. А сьогодні, навпаки, — захищала їх від «правосеків». В т.ч. ризикуючи своїм здоров’ям... Зрозуміло, це великий крок уперед із погляду відповідності державної машини нормам сучасної цивілізації. А ось у нас в Росії — навпаки... Сама думка про те, що в Москві 2015 року міг би пройти санкціонований (!) гей-парад (!!!) під захистом поліції (!!!), порушує добрий десяток чинних законів — від образи почуттів віруючих до спроби перегляду підсумків Великої Вітчизняної війни. Не кажучи вже про пропаганду гомосексуалізму та розпалювання всякої ворожнечі. Зараз РФ в цьому плані потрібно порівнювати не з Україною, а з якимось Узбекистаном. А флагманом пострадянського світу відтепер є не Москва, а Київ. Саме на нього тепер будуть орієнтуватися в Мінську, Єревані, Кишиневі та ін.».
♦ Що ж, видається, несамовитим критикам дій чинної в Україні та Києві влади варто дослухатися саме до думки Олександра Шмельова, а охочим із ним подискутувати — використати переваги ХХІ століття та зайти на відповідну сторінку в Facebook.
♦ Я ж, не претендуючи на вичерпність аналізу, зауважу кілька моментів. Коли приватне цілеспрямовано перетворюється на політичне (це робилося свого часу феміністками, а нині робиться частиною ЛГБТ-спільноти), такого штибу інциденти стають неминучими. Бо політика — це завжди змагання за владу або, принаймні, за істотний вплив на владу. І смішно вимагати від України, де досі не ліквідовано олігархічний лад, повної й остаточної цивілізованості щодо проблем ЛГБТ-спільноти. До речі: нападників усе ж було менше, ніж учасників «Маршу рівності», а це вже певний позитив... Але продовжу свою думку. Як на мене, винесення приватності в політичну сферу — це загроза руйнації самих основ європейської цивілізації. Згадаймо, як успішно це робили більшовики, а вслід за тим — і нацисти, як вони жорстко і жорстоко регулювали приватну сферу, аж до в’язниць і розстрілів, якщо хтось смів не відгукнутися на поклик партії та не розірвати інтимні стосунки з «ворогом народу» або «представником нижчої раси». Власне, ті, кому за 40, ще застали часи, коли жінки бігали скаржитися на легковажну поведінку своїх чоловіків до парткомів і профкомів... Тож обережніше, шановне панство з обох боків! Приватна сфера, ясна річ, має регулюватися цивілізованими законами, але досвід ХХ століття підказує, що політизація приватності — небезпечна річ. Це перший момент. Ну, а другий, напряму пов’язаний із майже загальною низькою відповідальністю — це те, що Україна живе мало не за Троцьким: «Ані миру, ані війни». З тією різницею, що Троцький вважав таку ситуацію сприятливою для розкладу армії та тилу противника зсередини, а нинішні можновладці — для залагоджування власних ґешефтів із противником і для «кришування» бізнесу наближених до влади багатіїв (який там обсяг торгівлі з окупованим Кримом? І хто там реально годує російських окупантів, отримуючи чималий «навар»?). Реально ж розкладається український тил, прикладом чого й стали події під час «Маршу рівності». Проте якщо у владних кабінетах вже є традиційною нестача відповідальності, то хтось має взяти її на себе — ЛГБТ-спільнота, «Правий сектор», журналісти, волонтери та добровольці, якась із політичних партій — і знайти підґрунтя для компромісів, не даючи змогу відомо кому вести антиукраїнську пропаганду на Заході та розхитувати ситуацію в Києві.
