Він завітав до мене на кілька хвилин. Не так багато часу надає «ротація», щоб розподілити його між усіма справами світу, припиненими війною. Зізнався: погано почувається в Одесі. Тут курортна метушня займає всі думки жителів і приїжджих, а він у своєму камуфляжі якось не до місця на загальному святі життя. «Люди стали інакше дивитися на нас, солдатів і офіцерів, порівняно з першими місяцями війни», — сказав мені без тіні жалю, немов підтверджуючи давно відомий факт. І справді, не нова думка про два світи воюючої країни. Її висловлюють публічні й непублічні люди, занепокоєні непоміченою суспільством річницею збитого над Луганськом «ІЛа» з 40 десантниками на борту, спантеличені відсутністю популярних українських співаків на прифронтовій естраді, засмучені почастішанням публікацій про «безглузде кровопролиття в розв’язаній олігархами братовбивчій війні». І хоча військові новини все ще займають перші шпальти газет і повітря наповнене тривогами, літні дні іскряться відпускною веселістю, святами, фестивалями. Київ уже не столиця воюючої держави, якщо йти його вулицями, уставленими столиками, де хлопці й дівчата в легкому одязі п’ють прохолодні напої під вивіскою «Сбербанк России». І написи «Товари з Росії» над блоками жувальної гумки біля кас супермаркетів теж навряд чи впливають на їх реалізацію. Усе, що ще недавно дерло в горлі сльозами й болем, прожувалося, пішло з емоційного поля людей. Припаркований біля фешенебельного ресторану розфарбований зовні й усередині у кольори хакі позашляховик підкреслює дух епатажу: війна стала модою, частиною бізнесу, способом самоствердження, але не станом держави й суспільства. Патріотичні акції, особливо за участю перших осіб, і особливо на американських і європейських майданчиках, миттєво стають новинами. На відміну від фактів невиплаченого грошового забезпечення воїнам, пияцтва на передовій, кадрових вирішень, що роблять начальниками зовсім не тих, хто підтвердив свою професійну спроможність кров’ю.
• Зрозуміло, все це не новина, й багато хто з нас звертає увагу на полярність нинішнього українського світу, що поєднав у собі всі можливі контрасти буття. Проте, не слід докоряти суспільній моралі в черствості й закликати з екранів і папертей усмиряти веселість в ім’я поваги до трагедії. Природа людської психології — йти слідом за життям, не ціпеніючи перед мороком смерті. Так було завжди, у всіх воюючих державах, включаючи навіть занадто похмурий СРСР, що пережив Другу світову війну в різному емоційному тонусі. Десь відкривалися ресторани й церкви, ніколи не були порожніми пляжі й кінотеатри, а десь сиділи в окопах і гестапо. Один і той же народ, один і той самий час.
• Американські герої В’єтнаму, солдати, яких ми називали «інтернаціоналістами», після Афганістану переживали те саме, що й сьогоднішні воїни нової України. Передбачаю заперечення щодо цих порівнянь, мовляв, не можна проводити паралелі між бойовими діями на чужих територіях і у своїй вітчизні. Але біда в тому, що рішення керівництва України, що обороняється, і Росії-нападника зробили цю війну максимально наближеною до афганського прототипу. Ми не визнаємо війни, й у Москві її не визнають. Ми назвали війну м’якою абревіатурою АТО, маючи деякі цілі, вочевидь, відомі лише політикам. Але хоч би якими були цілі, підміна понять багата наслідками. Замінивши слово «розбій» висловом «дрібне хуліганство», ми змінимо далеко не формальні речі. Тут різні матеріальні й моральні збитки, різні ступені відповідальності й різні тлумачення того, що сталося, в майбутньому.
• Мене не надто непокоїть хлопець, що цілується з дівчиною за столиком у літньому кафе. Нехай собі цілуються, не думаючи про зброю, жертви й страх. Хто знає, що станеться в його житті через рік воєнного життя країни? Але грядущі повороти в солдатських долях хвилюють. Що станеться, коли ветерани українсько-російської повернуться до своїх міст і в державних конторах почнуть доводити чиновникам, де були й що робили. Сьогодні статус тих, хто воює, визначений підзаконним актом — постановою Кабміну, за якою передбачаються деякі пільги. А що станеться через 10 років, коли всі нинішні паперові вигадки уряду знеціняться за давньою й міцною традицією? Учасників антитерористичних операцій у нас багато, й всі вони різні. Один вилучав багаж, забутий пасажиром у потязі, другий затримував підозрюваного, третій організовував прослуховування телефонних переговорів, а четвертий сидів в окопах і став калікою. Але всі матимуть право на пільги, або ніхто не матиме таких прав, оскільки кожен, хто служить у силових структурах, — учасник АТО. Уже сьогодні в списках особового складу воюючих батальйонів чимало імен людей, які думають про свій завтрашній день. Їх немає у бойових порядках, але де треба для кар’єри, вони присутні. Не лише марнославством, пошуком легких шляхів до життя вгорі пояснюється цей казус. Він закладений якраз тією системою підміни понять, коли війна названа не війною, а операцією, і коли країна живе за змішаними в купу законами мирного і воєнного часу.
Цей мікс горя й радощів, розчарувань і очікувань — наша реальність. Вона погано вписується в рамки поведінки звичайних людей у звичайних ситуаціях. Тому всі прагнуть однозначності, намагаючись зануритися у війну або мир, мовляв, третього не дано. Проте даність якраз і є третім станом, якого ми не знаємо, і до якого не готові. У такому стані живе Ізраїль, що навчився поєднувати полюси миру й війни. У ньому завжди перебувають США, де професійна армія утворила окреме суспільство, мало залежне від решти. Воююча нація і воююча армія — різні підходи до боротьби за незалежність і вагу у світі. Поки ми не готові бути Ізраїлем ментально, а Штатами — матеріально. Ми обираємо між зануренням усього суспільства у війну або залученням до неї обмеженого контингенту.
