Останні місяці я багато думала про війну, хоча всіляко цим думкам опиралася. У мережі й пресі я свідомо обирала статті, що після довгого і якісного аналізу політичної, економічної й навіть погодної ситуації майже впевнено гарантували – повномасштабного наступу росії не буде. Тепер, попри авторитет і досвід журналістів, що готували ці тексти, я впевнено їх ігнорую – більше не вірю. Хоча сама розумію, що і я, і вони усього лиш керувалися логікою і бажанням жити у мирі, поняття геть не актуальні при роботі в російському культурному полі.
Ви, як і я, добре знаєте – справді важливі, глибинні думки не відкинеш побутовими хитрощами. Тож проігноровані виступи Байдена чи погрози лаврова не позбавляли мене відчуття війни. Війна поверталася десь поміж довгих речень у текстах письменників (що примітно, ті тексти могли бути геть не про війну, а просто містити в собі це страшне слово); думки про неї заважали планам, які чомусь ставали все більш непевними, так, ніби конкретність то риса, здатна їх зурочити. Навіть жарти були отруєні передчуттям війни – їх токсична бравада звільняла оповідача від емоцій, а слухача – від спокою. Якби війни не сталося, я б не пригадала цих ледь помітних змін у підсвідомості, я б не повернулася спогадами у ці відчуття – така мандрівка можлива лише з-за межі, як і розуміння того, що війна була невідворотною, як, власне, і наші думки про неї.
Передчуття стали реальністю, а в ній, попри всі жахи, діяти легше, ніж у страхах підсвідомості. Що таке світова війна – розмірковую я, дорогою у магазин поміж виттям сирен тривоги. Іще місяць тому я б гнала від себе цю думку всіма відомими мені способами, а зараз, йдучи вулицею країни в війні, я віддаюся їй цілковито. Чи можна війни нумерувати – перша, друга, третя, чи мають вони початок і кінець? Чи були війни давнього світу теж світовими й коли взагалі війна перетворюється на таку? Хто вирішує це? Як на мене, то справа не в кількості країн, що воюють, а в тому, за що. Коли справа в ресурсах, виході до моря чи королеві – тоді це війна локальна. Коли ж на кону загальнолюдські цінності – тоді світова. Наша з росією – світова, і так вважаємо не лише ми.
Думки про невідворотність війни з росією прилітали до мене на сонячний пляж котрогось із літніх днів 2019. Тоді я читала блискуче написану Борісом Джонсоном книгу “Фактор Черчилля” і дивувалася, як поталанило британцям – кілька разів на століття вони отримують справді розумних, сміливих і гострих на слово прем'єр-міністрів, а тут іще й один пише про іншого. Ця книга корисна багатьом, і в першу чергу нам з вами, бо пишучи її у 2014, Джонсон прожив і прийняв багато із Черчиллевих ідей. Я не поспішаю порівнювати його з одним з найвеличніших людей століття двадцятого, та я переконана, Джонсонова активна участь у нашій війні – справа рук Черчилля. Так, не дивуйтеся, війна повертає до життя багатьох великих, праведників і грішників, тому кадиров досі воює з Бандерою, гітлер і сталін надихають путіна, а Черчилль веде Джонсона в бій.
13 травня 1945 року, за рік до славнозвісної промови у Фултоні, Черчилль написав президенту Труману: “залізна завіса опустилася вздовж російського фронту”. Далі вже Джонсон тлумачить, що саме мав на увазі стратег: “Ведмідь пожирав Східну Європу і, самовдоволено посміхаючись, плямкав, забезпечивши собі у Потсдамі не тільки воєнні репарації, а й військову “здобич”. (...) Росія мала намір зберегти за собою всі здобутки огидного пакту Молотова – Ріббентропа і панувати над усією Східною Європою та Балканами. Країни Балтії мали відійти росії. Їй мали дістатися й Польща, суверенність і цілісність якої й була причиною війни. Польщу знову зрадили, віддали в жертву, порубавши на шматки задля задоволення тоталітарного режиму”.
Війна, у якій один тоталітарний режим пав, а інший вистояв – не є переможною. Черчилль бачив біль народів, на які опускалася тінь великого комуністичного муру, щоб потім поглинути їх у темряву на десятиліття. Мільйони українських жертв Другої світової війни продовжилися мільйонами українських жертв радянського режиму, і наше протистояння триває досі. Передчуваючи це, ще 24 травня 1945 року Черчилль дав завдання штабу військового планування розглянути те, що назвав – операція “Немислиме”. Боріс Джонсон наводить свідчення історика Девіда Рейнольдса про суть цієї операції – сили Британії та Америки мали переспрямуватися на росію та витіснити її зі Східної Європи, не без допомоги денацистизованих німецьких військ. Надто сміливу ідею не підтримали стомлені війною Штати, а британці взагалі звинуватили політика у сіянні паніки й дали копняка на чергових виборах. Та він, як завжди, мав рацію.
Операція, яку Черчилль назвав “Немислиме”, розуміючи її політичну, економічну, військову та психологічну складність, нині триває в Україні й керуємо нею ми, дивуючи світ. І єдине, з чим я не погоджуюся у текстах великих британців, так це власне із назвою операції, значно краще її схарактеризує ім'я “Невідворотне”. Бо скільки б ми не відганяли від себе думки про війну, вони повертатимуться разом із нею, адже битва добра і зла, свободи й тоталітаризму іще триває сьогодні на нашій території. Джонсон каже, що Черчилль інстинктивно знав, що не так із комунізмом, – придушення свободи. Знає це нині й він про путіна і російський народ, що звик жити під контролем держави. Знаємо й ми, що за невідворотністю цієї війни йде невідворотність нашої перемоги. Ці думки дедалі частіше навідують мене, коли я йду вулицями країни у війні, і я їх уже сміливо не відганяю.
