Коли Франція втратила Ельзас і Лотарингію за підсумками франко-прусської війни 1870-1871 рр., її зовнішня політика на сорок із гаком років стала заручницею цієї сумної обставини.
Німеччина – заклятий ворог – була сильнішою, але ненабагато. 1900 року і населення, і ВНП Франції складали близько 70% німецьких. У таких умовах ставку необхідно було робити на дипломатію, але за альянси з Британією та Росією довелося дорого заплатити.
Перша світова війна – кінцевий пункт призначення – залишила французів у таборі переможців, але навряд чи створила для них світ кращий, ніж довоєнний. Втрата гнучкості та повна стратегічна передбачуваність рідко бувають ознаками хорошої зовнішньої політики.
Наш ВНП – 7% російського, а військовий бюджет – удесятеро менший. Два з гаком роки після втрати Криму та російської агресії ми підпорядковуємо свою зовнішню політику прагненню стати частиною євроатлантичного простору і таким чином залучити НАТО і ЄС до вирішення наших проблем. Іншої стратегії у нас немає, так само як і немає готовності до можливих змін міжнародного середовища, поки все ще сприятливого для нас.
Але очевидні два моменти: зміни ситуації неминучі, і вони навряд чи будуть для нас вигідними; а наша «стратегія» не лише не працює, але і стратегією може називатися з великою натяжкою. Продовження такої діяльності спричиняє ризики остаточно перетворити нас на заручників чужих рішень або зовнішніх обставин.
Україні потрібна дієва стратегія зовнішньої політики та національної безпеки, що опирається на тверезу оцінку ситуації та принципи здорового реалізму. Вона повинна розставляти пріоритети та фокусуватися на питаннях нагальної ваги. Це не має бути політика, направлена на здобуття безвізового режиму, а має бути політика знаходження й експлуатації адекватного місця України в системі регіональної безпеки.
Ця система сьогодні перебуває в жалюгідному стані. Всі звичні для нас орієнтири та цілі зсунулися. Членство в НАТО, зближення з ЄС, «заморожені конфлікти» – звичні пріоритети української політики останніх років змінили своє значення. Це необхідно усвідомити. Проведення минулої стратегії балансування й обміну своїх зовнішньополітичних пріоритетів на різні економічні вигоди повністю вичерпало свої можливості, не говорячи вже про те, що технічне втілення такого підходу у вигляді «багатовекторності» призвело до втрати Україною частини своєї території.
Сьогодні ми опинилися в системі, дуже схожій на гоббсіанський світ «війни всіх проти всіх». У такому місці панують принципи реалізму, і саме вони зазвичай стають порятунком для середніх і малих держав. Нормативної сили Росії вистачило на те, щоб змінити реальність у безпосередній близькості від своїх кордонів, нехай і невиправдано високою ціною. Нам цю реальність належить оцінити.
План «А» нашої зовнішньої політики, що діє нині, вельми простий і розрахований на старі реалії – ті, у яких Україна звикла розтрачувати свої історичні шанси протягом попередніх 25 років. Новий план повинен виходити з того, що ми – здебільшого проблема, а не вирішення для сучасної системи безпеки. А значить, будь-які розмови про членство в НАТО або ЄС вимагатимуть величезних попередніх зусиль і, з огляду на темп тих, що вже робляться, дуже тривалого періоду часу.
Перетворитися з проблеми в її рішення – необхідна умова існування України як суб'єкта європейської політики. Після цього на порядку денному може серйозно постати питання нашого членства в НАТО. Зворотна послідовність працювати не буде. Але перетворення на рішення – складне завдання. Для його виконання доцільно мати на увазі наступні міркування.
По-перше, «зусилля» Росії трансформували концептуальні основи європейської безпеки: виросло значення військової сили; знизився рівень довіри – в окремих випадках критично; геополітичний компонент набув додаткової ваги; а ступінь передбачуваності політичних процесів значно знизився.
По-друге, – і це принципова відмінність від ситуації трирічної давності – інтересам України більше відповідає заборона та конфронтація, ніж зростання співпраці та взаємозалежності між Росією і Європою та НАТО. У першому випадку є ризик стати предметом домовленостей, у другому – можливість запропонувати свою участь. Крах Східного партнерства, окрім усього іншого, означає відмову від ставки на взаємозалежність та інтеграцію як ключових інструментів забезпечення миру в Європі. Якщо якась історична паралель із подіями сторічної давності доречна, то це в обох випадках нездатність взаємозалежності високого рівня здолати тиск дилеми безпеки.
По-третє, зовнішня політика України – у більш небезпечному світі та більшою мірою орієнтована на власні інтереси – неминуче буде реалістичнішою, більш прагматичною і менш забарвленою в тони нездійсненних сподівань. Реалізм передбачає конкретні принципи. Перший із них – це орієнтація на силові потенціали, а не наміри інших. Передбачувані союзники та дипломатична підтримка – недостатні інструменти для проведення надійної зовнішньої політики. Союзи, які працюють кращі, ніж потенційні, а власний силовий потенціал корисно збільшувати за будь-яких обставин. А виходити з гіршого можливого сценарію завжди краще, ніж будувати свою політику на сподіваннях, чеканнях або обіцянках. Передбачуваний розпад Росії може працювати як новорічне побажання – і не факт, що найкраще, – але він не може бути основою стратегії. Це також стосується й інших маловірогідних, але бажаних подій.
Скоріше рано, ніж пізно, настане момент, коли старі, звичні якорі нашої зовнішньої політики припинять працювати остаточно. Внесення серйозних концептуальних змін до нашої зовнішньої політики стає все більш важливим, терміновим і відповідальним завданням.
Микола КАПІТОНЕНКО, виконавчий директор Центру дослідження міжнародних відносин, спеціально для «Дня»
