Що ж, польський Сейм, який ухвалив резолюцію про те, що в 1943—1945 роках українські націоналісти вчинили геноцид проти громадян Другої Речі Посполитої, причому не лише етнічних поляків, а й представників інших етносів, знайшов однодумців. Причому не деінде, а в Білокам’яній. І не кого-небудь, а депутатів Держдуми від компартії Російської Федерації (КПРФ).
Група думців-комуністів, очолювана Сергієм Обуховим, запропонує одразу ж після початку чергової сесії розглянути заяву про признання геноцидом злочинів, учинених українськими націоналістами щодо польського населення (формулювання майже ідентичне тому, яке міститься в резолюції Сейму) у 1942—1945 роках (а от років на вчинення цих злочинів КПРФ нарахувала на один більше, ніж самі поляки). «Государственная Дума Федерального Собрания Российской Федерации выражает искренние соболезнования польскому народу в связи с национальной трагедией и глубокую солидарность с Сеймом Республики Польша по вопросу признания преступлений украинских националистов на территории Волыни геноцидом. Настоящее заявление Государственной Думы призвано отстоять правду о Великой Отечественной (Второй мировой) войне, ее героях и жертвах», — йдеться у проекті заяви. Депутати-комуністи переконані, що захист пам’яті про історично значущі події того часу від політично вмотивованих переоцінок і викривлень буде слугувати запорукою неприпустимості та неможливості реабілітації нацизму та його посіпак, а на додачу поліпшить російсько-польські відносини, які переживають не найкращий період.
Судячи з усього, ця заява буде ухвалена одноголосно та потягне за собою приблизно такого ж змісту заяви солідарності з Польщі, виголошені Абхазією, Південною Осетією, Придністров’ям, островом Науру та «ДНР» і «ЛНР». Можливо, ще й Венесуела сподобиться разом із Кубою, якщо Москва їм підкине трохи грошенят. А там й ультраліві та ультраправі депутати з країн Євросоюзу (з числа представників неформального «червоно-коричневого інтернаціоналу імені Путіна») заголосять-заридають; імовірно, навіть до порядку денного Європарламенту питання про вчинений українцями геноцид вдасться залучити — зрозуміло, в ім’я захисту історичної пам’яті та правди!
От тільки якої пам’яті та правди?
У проекті заяви Держдуми Росії про це недвозначно сказано — «о Великой Отечественной (Второй мировой) войне, ее героях и жертвах». Зверніть увагу: в цій формулі «Друга світова» — це наче інша назва «Отечественной» або її складова. Тобто неповних чотири роки радянсько-німецької війни — це щось більш значуще, ніж шість повних років Другої світової, в якій Польща брала участь із першого дня і до завершення бойових дій у Європі. Війни, в якій Польща стала жертвою нацистської агресії та більшовицького удару в спину. І солідаризується з Польщею нині російська партія, яка проголосила себе прямим спадкоємцем ВКП(б) — тієї самої, вожді якої 28 вересня 1939 року підписали з Німеччиною Угоду про дружбу і кордон — угоду, яка за умов війни мала значення союзницької; на державному рівні дружити з тоталітарною державою може виключно така сама тоталітарна держава (з союзницею Німеччини Італією СРСР мав угоду про дружбу ще з 1933-го...)
А ще «правда» про «Отечественную» полягає в тому, що її найголовнішим героєм був творець цього терміну — Йосип Віссаріонович Сталін, чи не так?
І що цікаво: КПРФ, не тільки солідаризуючись із польським Сеймом в оцінці дій українських націоналістів (ба, ще й на рік розширюючи параметри цих дій), водночас заперечує факт розстрілів польських офіцерів у Катині та в інших місцях навесні 1940-го: мовляв, то все нацисти вчинили. А от щодо зловмисних українських націоналістів ми готові вам і документики додаткові підкинути — як за комуністичної влади у Польщі «документи» такого штибу, виготовлені на Луб’янці, полякам передавав КГБ; утім, може, й зараз діють успадковані від минулого методи і канали, попри всю польську демократію?
Нічого не скажеш, гарних союзників й однодумців здобули депутати Сейму й усі ті політичні сили нинішньої Польщі, які в останні роки роздмухували й збираються далі роздмухувати антиукраїнську істерику! Але ж чи не варто згадати, наслідком чого значною мірою стала Волинська трагедія? Чи не варто згадати, що колись Сталін — ідол для КПРФ — був «союзником» емігрантського уряду Другої Речі Посполитої? 30 липня 1941 року у Лондоні прем’єр уряду Польщі генерал Сікорський і радянський посол Майський у присутності британського міністра закордонних справ Ідена та прем’єра Черчілля підписали міжурядову угоду, перший пункт якої констатував: «Уряд СРСР визнає радянсько-німецькі угоди 1939 року про територіальні зміни у Польщі такими, що втратили силу». Звичайно, у стратегічній перспективі Кремль навряд чи збирався виконувати цю угоду (як і сталося пізніше, коли Червона армія перейшла у наступ), але уряд і вся «підпільна Польща», а, з другого боку, всі політично активні українці Волині й Галичини вирішили: ці землі знову перебувають у складі Другої Речі Посполитої, й у разі поразки Німеччини відновиться довоєнна ситуація, в тому числі й на Волині, де число етнічних українців сягало в той час ледь не 80%, а поляків — лише 15%. Що ж, Сталіну вдався його далекосяжний план: під німецькою окупацією спалахнула жорстока колоніальна війна: Армія Крайова прагнула утримати Волинь, УПА — відвоювати її. А колоніальні війни лише у радянських книжках про «вільнолюбні народи Африки та Азії» забарвлені у рожеве...
Видається, КПРФ сьогодні здійснює зондаж (як це робив пару років тому Жириновський, пропонуючи Польщі від імені Росії поділити Україну): як поведеться нинішня польська влада? Як вона реагуватиме на підтримку з боку «союзників»? І чи не піде на домовленості з Москвою, ціною яких, як і 1941-го, стануть життєві інтереси української нації?
До цього варто додати і те, що в результаті виконання еміграційним урядом Другої Речі Посполитої плану Сталіна зіштовхнути на смерть поляків й українців, невдовзі припинила існування й сама «підпільна держава» — Друга Річ Посполита, а польські землі опинилися під радянською окупацією. За цих обставин у 1946 році АК й УПА зуміли дійти згоди та провести спільну операцію проти окупантів — але вже було запізно. Чи зрозуміють нинішні польські політики, що й у ХХІ столітті може виникнути схожа ситуація?
