Під час довгої ночі переговорів щодо ситуації в Греції, з 12 на 13 липня, щось, що має фундаментальне значення для Європейського Союзу, тріснуло. Відтоді європейці живуть у зміненому ЄС.
Що змінилося того вечора — це та Німеччина, яку європейці знали з кінця Другої світової війни. На поверхні переговори були про запобігання виходу Греції з єврозони (так званого Grexit) і тяжкі наслідки для Греції й валютного союзу. На більш глибокому рівні, втім, ішлося про ту роль, яку відіграє у Європі її найбільш густонаселена й економічно потужна країна.
Відродження Німеччини після Другої світової війни і її відновлення світової довіри (з кульмінацією в згоді німецькому возз’єднанню чотири з половиною десятиліття по тому) було побудовано на міцних засадах внутрішньої і зовнішньої політики. На вітчизняному рівні швидко з’явилася стабільна демократія, заснована на верховенстві права. Економічний успіх соціальної держави Німеччини став моделлю для Європи. А готовність німців без броні визнавати злочини нацистів стійко виростила глибоко вкорінений скептицизм щодо всіх військових питань.
У плані зовнішньої політики Німеччина побудувала довіру, долучившись до західної інтеграції і європеїзації. Держава в центрі Європи більше не стане загрозою для континенту або себе. Таким чином, мета західних союзників після 1945-го — на відміну від їх цілей після Першої світової війни — була не ізолювати Німеччину й ослабити її економічно, а захищати її у військовому плані і міцно ввести її в західну політику. Справді, примирення Німеччини з її заклятим ворогом, Францією, залишається основою сьогоднішнього Європейського Союзу, сприяючи включенню Німеччини до єдиного європейського ринку з метою можливого політичного об’єднання Європи.
Але в сьогоднішній Німеччині такі ідеї вважаються безнадійно «євроромантичними», адже їх час минув. Віднині у справах, які стосуються Європи, Німеччина передусім переслідуватиме свої національні інтереси, як і всі інші країни.
Але таке мислення базується на помилковій передумові. Шлях, яким Німеччина повинна йти у XXI столітті, — до «європейської Німеччини» або «німецької Європи» — був фундаментальним, історичним питанням у самому центрі зовнішньої політики Німеччини упродовж двох століть. Відповідь знайшлася в ту довгу ніч у Брюсселі: Німецька Європа виграла у Європейської Німеччини.
Це було доленосне рішення як для Німеччини, так і для Європи. Питається, чи знали канцлер Німеччини Ангела Меркель і міністр фінансів Вольфганг Шойбле, що вони робили?
Не можна ігнорувати, як робить багато німців, ту запеклу критику в бік Німеччини та її провідних гравців, яка вибухнула після диктату для Греції. Звісно, там була як безглузда пропаганда про четвертий рейх, так і пустоголові посилання на фюрера. Але за своєю суттю критика формулює проникливе усвідомлення того, що Німеччина порвала з усією своєю післявоєнною європейською політикою.
Уперше за свою недавню історію Німеччина не хоче більше зв’язуватися з Європою, а навпаки — менше. Німеччина в ніч 12-13 липня оголосила про її бажання перетворити єврозону з європейського проекту на сферу впливу. Меркель була змушена вибирати між Шойбле і Францією (та Італією).
Питання було принципове: міністр фінансів Німеччини хотів змусити члена єврозони піти «добровільно», чинячи масований тиск. Греція могла або вийти (у повному обсязі розуміючи катастрофічні наслідки для країни і для Європи), або прийняти програму, яка ефективно робить її європейським протекторатом, без будь-якої надії на поліпшення економічної ситуації. Грецію тепер намагаються вилікувати шляхом подальшої жорсткої економії, яка не спрацьовувала у минулому і яку призначали виключно для внутрішньополітичних потреб Німеччини.
Але цей величезний конфлікт із Францією й Італією (другою і третьою за величиною економіками єврозони) не закінчено, тому що для Шойбле вихід Греції з єврозони залишається одним із виборів для вирішення ситуації. Стверджуючи, що списання боргів лише «легально» можливе за межами єврозони, він хоче перетворити проблему на важіль для забезпечення «добровільного» виходу Греції.
Позиція Шойбле підкреслила засадниче питання відносин між Південною і Північною Європою, адже його підхід загрожує розтягнути єврозону до межі. Віра в те, що євро можна використовувати для досягнення економічного «перевиховання» в Південній Європі, буде небезпечною помилкою... і не лише в Греції. Французи й італійці вже знають, що такий погляд ставить під загрозу весь європейський проект, який було побудовано на засадах різноманітності і солідарності.
Німеччині вдалось отримати величезну користь від європейської інтеграції — як економічну, так і політичну. Варто лише порівняти історію Німеччини в першій і другій половині ХХ століття. Об’єднання Німеччини в XIX столітті Бісмарком відбулося в час найвищого розвитку європейського націоналізму. Наслідуючи німецьке мислення, влада стала нерозривно пов’язаною з націоналізмом і мілітаризмом. У результаті, на відміну від Франції, Великобританії або Сполучених Штатів, які узаконили їх зовнішню політику в умовах «цивілізаторської місії», Німеччина усвідомлює свою владу в плані грубої військової сили.
Основу другої, єдиної німецької національної держави 1989-го становила німецька невідворотня західна орієнтація і європеїзація. Європеїзація німецької політики заповнювала і, як і раніше, заповнює розрив у цивілізації, втілений у німецькій державності. Відхилятися або, що гірше, повністю відкинути це мислення буде дурістю вищого порядку. Саме тому в Європейському Союзі, «виниклому» на ранок 13 липня, Німеччина і Європа обидві ризикують багато чого позбутися.
Йошка ФІШЕР, екс-міністр закордонних справ Німеччини (1998-2005)
