Здавалося, що справа, нарешті, йде до миру. Уряд національної згоди на чолі з Фаїзом Сараджем і Лівійською національною армією на чолі з фельдмаршалом Халіфою Хафтаром під тиском Росії й Туреччини досягли тимчасової угоди щодо припинення вогню, і лідери протиборчих сторін були запрошені до Москви, щоб підписати угоду про постійне припинення вогню і політичне врегулювання. У московських переговорах також брали участь глави двох конкуруючих лівійських парламентів — палати представників на чолі з Акілою Салех, що засідає в Тобруці й підтримує Хафтара, й Вищою державною радою Халеда аль-Мишрі, що підтримує Сараджа. Сарадж і аль-Мишрі документ підписали. А Хафтар, в цілому відізвавшись про угоду позитивно, попросив час на його додаткове вивчення до ранку. Але вранці раптово покинув Москву, так і не підписавши документ.
Претензії, які він висловив до угоди, зводяться до такого: фельдмаршал бажає, щоб силам його армії було дозволено закріпитися в Тріполі, який формально залишається столицею роздробленої держави й перебуває під контролем військ Сараджа. Хафтар також наполягає на створенні нового уряду, який отримав би вотум довіри парламенту, що засідає в Тобруці. Він також вимагав міжнародного моніторингу за дотриманням режиму припинення вогню, але без участі Туреччини, й виведення «привезених із Сирії і Туреччини» найманців. Фактично Хафтар вимагає повної й беззастережної капітуляції від уряду Сараджа і його союзників, на яку вони, зрозуміло, піти не можуть.
І тут постає питання, був демарш Хафтара його особистою ініціативою чи заздалегідь розрахованою багатоходівкою за підказкою Москви. Зважаючи на те, що саме Росія, разом з Єгиптом, є головним союзником Хафтара, другий варіант виглядає ймовірнішим. Не став би фельдмаршал так підставляти свого спонсора й добродійника, якби не було заздалегідь розробленого плану. І хоча російське Міністерство оборони висунуло версію, що Хафтар узяв дві доби на роздуми, щоб обговорити з союзними племенами можливість підписання угоди, глава російського зовнішньополітичного відомства побічно підтвердив, що раптовий демарш фельдмаршала був заздалегідь заготовлений. Сергій Лавров висловив співчуття, що Лівія, чия державність «була розбомблена НАТО» дев’ять років тому, так і не змогла її відновити, й тому не змогла поки «стати другою Сирією». А якби Лівії це вдалося, «лівійський народ виявився б у виграші».
Виходить, що Москва бачить у Хафтарі другого Башара Асада й сподівається, що рано чи пізно фельдмаршалові вдасться взяти під контроль всю територію Лівії. Тому ймовірнішим виглядає висловлюване в ЗМІ припущення, що Хафтар не з вождями місцевих племен про підписання угоди про перемир’я радиться, а готує останній і рішучий наступ на Тріполі. Схоже, що фельдмаршал, за яким і раніше полководницького таланту ніколи не був помічено, щиро увірував, що він є справжнім лівійським Наполеоном або на худий кінець Роммелем і ось-ось здобуде повну перемогу. Напевне, цю ілюзію з ним розділяють деякі російські військові, які прагнуть переконати політиків, що армія Хафтара в змозі здобути військову перемогу найближчим часом.
Насправді шансів на таку перемогу у нього й до прямого військового втручання Туреччини на боці УНЗ було небагато, а тепер, коли Ердоган відправив до Лівії турецькі війська, їх і зовсім не залишилося. Турецький президент, почувши про плани Хафтара відновити наступ на Тріполі, пообіцяв «дати йому урок». І це не пустопорожні слова. Сил у Ердогана для цього вистачить, хоча він і не хотів би дуже влізати у війну в Лівії. Утім, свій інтерес у нього теж є. Він — у підписаній з УНЗ угоді про розмежування економічних зон двох країн у Середземному морі, яке дає Анкарі можливість розробляти нафтогазові ресурси у спірних водах довкола Кіпру.
У фельдмаршала Хафтара є одна важлива перевага над своїми противниками. Він прагне повної перемоги й окупації всієї території, нині контрольованої урядом Сараджа, зокрема Тріполі, тоді як його противники прагнуть лише зберегти свою зону контролю в Західній Лівії, не збираючись захоплювати ні Тобрук, ні Бенгазі. У Тріполі розуміють, що навіть з турецькою допомогою не зможуть протягом тривалого часу контролювати Східну Лівію. Тому УНЗ прагне не перемоги, а компромісу, що залишає Кіренаїку на відкуп Хафтару. І щоб зробити останнього згідливішим, турецькі війська разом з їхніми союзниками з УНЗ можуть перейти у наступ і захопити, якщо не Бенгазі, то хоча б Тобрук, знищивши не всю Лівійську національну армію, а лише половину її. Повне знищення військ Хафтара нікому не вигідне, оскільки це створить вакуум влади в Східній Лівії, чим, напевно, скористаються «Аль-Каїда» й «Ісламська держава». Цікаво, що перед укладанням перемир’я Росія все-таки вивела вагнерівців, як того вимагала Туреччина й УНЗ. За деякими оцінками, їх там було до 500 осіб. Москва вирішила зайвий раз не дратувати турок і американців, понадіявшись, що Хафтар впорається й без допомоги ПВК Вагнера. Вважаю, що тут у Кремлі прорахувалися.
Тим часом, Євросоюз, життєво зацікавлений у скороченні потоку лівійських біженців, спробував перехопити ініціативу щодо лівійського мирного врегулювання. 19 січня Німеччина збирається прийняти у Берліні міжнародну конференцію щодо Сирії. Підготовку до неї обговорили Ангела Меркель і Володимир Путін під час візиту німецького канцлера до Москви. Звичайно, жодна з країн ЄС не готова посилати свої війська до Лівії, на відміну від Туреччини й Росії. Проте, якщо на той час Хафтара все-таки зможуть переконати в безперспективності відновлення наступу, в Берліні може бути підписана багатостраждальна угода про припинення війни в Лівії. І тоді головні лаври миротворця дістануться Меркель, а не Путіну.
