Отже, можемо привітати одні одних — Україна має закон про референдум. Що ж, загалом це добре. Бо ж, по-перше, право на референдум позначене в Конституції. По-друге, такий референдум могли спробувати проголосити і без наявності спеціального закону, посилаючись на пряму дію Конституції — мовляв, які ще вам додаткові закони потрібні? По-третє, варто згадати незаконний (і сфальшований, починаючи зі збирання підписів з космічною швидкістю) «референдум» імені Кучми 2000 року та «референдуми» на Донбасі 2014 року — все ж таки відповідний закон є одним із правових запобіжників щодо таких украй небезпечних ексцесів. Нарешті, референдум — це достатньо дорогий інструмент (близько 2 млрд гривень), а тому той, хто його ініціюватиме з дріб’язкових питань, попри домінування олігархічних мас-медіа, все ж опиниться під вогнем публічної критики (є соцмережі та «базарний телеграф»), тому втратить на такій спробі значно більше, ніж здобуде. Ну, а на додачу експерти громадських організацій зазначають, що більша частина «політичної вибухівки», яка містилася в первинному тексті законопроекту, знешкоджена, тому референдум тепер виглядає в правовому сенсі прийнятним і пристойним.
І все би більш-менш нічого, якби не дві речі. Перша — це питання про те, чию волю насправді фіксуватимуть результати референдумів, друга — це монолог президента Зеленського, задекларований ним у соціальних мережах: «Найбільше цього тижня вразило, як багато страху з’явилося в деяких політиків та їхніх «партійних» коментаторів від нашого закону про референдум. Зовсім не у суспільства, а саме в політиків. Знаєте, чому вони так бояться референдуму? Все банально. Це їхній ключовий страх перед людьми. Це страх перед незворотністю тих змін, які відбулись у 2019 році. Коли дуже солідні діячі та діячки після десятиліть «царювання» у високих кабінетах вмить опинилися... без влади та впливу», — зазначив Зеленський. За його словами, зараз «вони живуть лише однією цинічною надією, що нібито можна відігратись і знову зібратися «клубом старих друзів» на печерських пагорбах, щоб вирішувати все в державі для власної вигоди і не питаючи в суспільства». Бо ж якщо народ має реальний інструмент референдуму, то політики не можуть бути впевненими ні в чому: «Бо референдум — це інституційна зброя людей, щоб відсікати те, що не відповідає інтересам суспільства. Та обирати те, заради чого має працювати держава. Ми дали людям справжню можливість здійснювати вирішальний вплив на владу. І не на один раз, а назавжди. І скористатися цією можливістю народ може в будь-який момент. Тому, друзі-політики, звикайте. Вам тепер завжди доведеться враховувати, що останнє слово буде не за вами, а за суспільством».
І ось тут, як на мене, час бити на сполох. Не знаю, хто писав Зеленському текст заяви у соцмережах, але підставив він главу держави знатно. Ну, а якщо це — власна творчість глави держави, то справа ще гірша: маємо відверту демонстрацію прагнення до антидемократичної диктатури під флером «народовладдя». Бо ж тональність і стилістика цієї заяви мають корінням виступи «бацьки» Лукашенка, який дуже багато хамських слів вилив на політиків як таких (особливо на своїх попередників й опонентів), який розганяв парламент, змінював Конституцію та пролонгував своє право на незмінне президентство за допомогою референдумів. І не завжди вони були сфальшовані (а якщо цифри і фальшувалися, то більшість завжди була на «бацьковому» боці, як і належить за умов монополії влади на майже всі мас-медіа). Не забуваймо, що серед тих політиків, яких відверто обрамив чинний президент, — діячі, які може й незугарно, проте зупинили російську навалу у 2014—2015 роках, не дали реалізуватися проєкту «Новоросії», у той час, як «Квартал 95» на чолі з чинним главою держави тішив російських шовіністів знущаннями з Томосу-»термосу»...
Згадаймо: чи не перше, що озвучив Зеленський після вступу на посаду — це ідею сумнозвісного Андрія Портнова про тотальну люстрацію всіх політиків і чиновників, починаючи з моменту втечі Януковича та вторгнення російських військ у Крим. Потім, мабуть, хтось підказав пану президенту, що в такому разі він ніхто і звуть його ніяк, а законним главою держави є незабутній Віктор Федорович... Нині маємо чергову спробу «обнулити» політиків як таких (вчитайтесь у текст — там все сказано), а заодно й ствердити ледь не навічно владу демагогів, шоуменів і непрофесіоналів («незворотність тих змін, які відбулись у 2019 році»). Агов, а хіба не щось подібне виголошував Трамп, якого Зеленський назвав своїм «великим учителем» у боротьбі зі «старими політиками, типовими політиками», і додав: «Я хотів би зізнатися вам, що я мав можливість вчитися у вас. Ми використовували багато ваших навичок і знань під час виборів»? Трампа немає — але його учень іде второваним шляхом.
Згадаймо і те, що за день до ухвалення закону на відзначенні дня народження Зеленського, за свідченнями присутніх там, було заявлено про бажання глави держави балотуватися — всупереч його власним обіцянкам, на яких будувалася вся виборча кампанія, — на другий термін. Ну, до порушення власних обіцянок з боку гаранта Конституції нам не звикати, чи не так? Але чи зупиниться Зеленський на другому терміні? Вік і стан здоров’я, виглядає, дають йому можливість балотуватися і на третій, і на четвертий терміни, змінивши a la Лукашенко, Конституцію на референдумі... І що б він не казав сьогодні, згадаємо лише обіцянку підняти зарплату вчителям до 4 000 доларів, і скептично посміємося з тих, хто ще вірить демагогам...
І ще одне: Зеленський, схоже, вважає, що «безпартійний» коментатор не може бути критиком закону про референдум. Чи, може, він узагалі не вірить, що не існує непродажних аналітиків, які мають власну (і куди компетентнішу за нього в силу своєї фахової підготовки) думку? Трамп теж так вважав...
Утім, був в історії ще один персонаж, який так само виступав з інвективами проти політиків як таких і їхніх «найманців» у мас-медіа, за народовладдя (справжнє, а не парламентське!) і так далі. Це політик через референдуми (звані тоді плебісцитами) закріпив однопартійну систему, поєднання у своїй особі посад прем’єра та президента, прирощення території держави... Звали його Адольфом Гітлером. Його приклад використання «народовладдя» був настільки красномовним, що повоєнна демократична Німеччина про всяк випадок узагалі конституційно заборонила будь-які загальнонаціональні референдуми. Там проводяться лише референдуми на рівні земель на такі теми, як, скажімо, заборона паління у закладах громадського харчування (Баварія) та тривалість навчання у початковій школі (Гамбург). При цьому за всю історію повоєнної Німеччини у суб’єктах федерації відбулося тільки 18 референдумів — запобіжники щодо «прихильників прямого народовладдя» у законодавство закладені вельми й вельми серйозні. Чи, може, німці дурні?
А тепер повернімося до тексту закону про референдум. Експерти вважають своєю заслугою, що записане в ньому електронне голосування відкладене на майбутнє. Проте це майбутнє за чинної влади може настати дуже швидко. А таке голосування неможливо захистити від російських (і не лише російських) кібератак, а в підсумку — фальсифікацій. Франція, якщо не помиляюсь, від нього відмовилася три роки тому, а два роки тому відмовилася Литва. Схоже, має намір відмовитися ще кілька держав. Навіщо записувати в закон те, що викривлятиме реальні результати голосування? Чи від маніакальної ідеї «держави у смартфоні» (у сільських тітоньок, ага) нагорі ще не вилікувалися?
І, нарешті, головне. Те, що я позначив на початку статті, — чию волю, чиї прагнення насправді фіксуватимуть результати референдумів? Іншими словами, чи можливе народовладдя як таке за умов майже повної монополії олігархічного та промосковського телебачення? Апріорі — ні. Навіть смішно (і вкрай небезпечно для країни) за цих обставин наполягати на «владі народу». Бо ж виходить, що 25-30% виборців вирішуватимуть долю держави. Бо реальна явка на виборчі дільниці становитиме 50-60%, і ми це вже бачили у 2019 році, коли діяли технології з мінімалізації учасників голосування та забезпечення домінування «правильних» учасників виборів. Згадайте: 22% голосів усіх виборців забезпечили «Слузі народу» монобільшість у Верховній Раді (за загальної явки найнижчої в українській історії, бо був вірно обраний час для дострокових виборів). Відтак достатньо призначити на «правильний» час референдум, мобілізувати за допомогою олігархічного телебачення й інших мас-медіа «правильний» електорат й іммобілізувати політичних опонентів, не грабуючи ніякими засобами, включно з точковими арештами (хіба їх не здійснюють уже зараз, привчаючи до них суспільство)? І взагалі: яке в біса за олігархічного ладу народовладдя? І чиї інтереси реально обстоює за допомогою демагогічних виступів чинний «гарант Конституції»?
